Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга) - Ірина Вільде

«В Мариню вступив дух. Я собі чомусь зразу подумала, що то не добрий дух, а той, з ріжками. От прошу!»

— А то файс — їмосць давали колись свою голову навідріз, що хто як хто, але мала господинька ніколи не покинула б їмосці. А тут диви, лише показались штани, а вона відразу і хвіст задерла!

— Мариня собі забагато дозволяє, — непримиренним, таким чужим поміж ними тоном з місця скартала Олена дівку.

«Але в даній ситуації я не можу ще й Мариню мати проти себе, бо залишуся зовсім одна. А в хаті навіть кота нема. Скажу їй сумирно».

— Я просила Мариню не раз, щоб Мариня… направду… хоч трохи культурніше висловлювалася.

— Ет, тої самої! Їмосць як не знають, що відповісти, то зараз культури чіпаються. А я не люблю у папірці завивати. Я така… що на умі, то на язиці!

— Моя Мариню, між щирістю, правдивістю і грубістю — велика різниця. Звідки Мариня взяла, що я не знаю, що відповісти Марині? Коли таке було?

— Або я пам'ятаю? Знаю, що було.

— Я Марині скажу більше, — Олена приостановилася на мить, чи бути їй щирою до кінця, — я прийшла до такої думки, що Мариня краще пізналася на моїх дітях, ніж я, їх мама… Так, Мариню, сумне це, але правдиве…

Олена прислонила долонею очі. Не була певна, чи не прийдеться їй колись пожалкувати на цей вилив щирості.

Мариня прудко, наче курка, окинула Олену поглядом, відвела голову вбік, зайнявшись вся нервовим рум'янцем. Признання Олени до неї велико значило.

«Вона могла б виглядати значно молодшою і зовсім симпатичною, коли б захотіла бути трохи добрішою», — зробила Олена для себе відкриття.

— Прошу їмосць, я давно говорила, що наша Олечка на то, як на боже лято. Я ще з осені знала, що вони захочуть по шлюбі жити окремо.

Олена здригнула плечима, Мариня неделікатно заскоро зробила ужиток з довіри, якою її обдарувала Олена: що просте, то просте.

— Мариня, доправди, ніби пророк який…

«Шкода натуги: моя іронія не досягла її».

— І чого зараз окремо? І так мали б окрему спальню. Само собою, як кожна молода пара.

Мариня розрегочується по-простацьки:

— А може, їм захочеться колись і вдень переночувати?

Олена мовчки взялася за скроні і підійшла до вікна.

Небо перетворилося в решето, з якого лляв мутними шнурами дощ. На вибоїнах дороги поутворювались брудні калюжі, які, здавалося, кипіли під ударами дощових кульок. Від вікна заносило розмоклими дочорна футринами[183]. Земля приймала в себе дощівку і тут же позбувалася її надміру у вигляді димкових випарів.

Дощ був теплий, хлібодайний. У Лісках знали йому Ціну.

«А що, коли Мариня має рацію?

Господи, що та природа потрапить витворяти з людьми! Що значить «з людьми»? Що мене обходять чужі люди? Мова про малу господиньку. Втілення дівочої скромності. Зразок прив'язаності дитини до батьків. І раптом все це не так?

Допоможи мені, Аркадію, — може, тобі звідти видніше, — розмотати цей клубок: була мала господинька в дійсності чи тільки в нашій з тобою уяві? Мовчиш? Гаразд. Я теж мовчатиму».

— Їмосць зажурилися, де ми знайдемо мешкання? А нам не треба шукати, бо воно нас само знайшло.

Новина ця не врадувала, а, навпаки, насторожила Олену.

— Що Мариня говорить? Яке мешкання чекає нас?

— Їмосць пригадують собі, як тому рік оглядали ми той домик на вулиці Крутій, під черепицею?..

Олена, хоч відразу знала, про який будинок Мариня веде річ, задумалася: чи не про господиню того дому чула, ніби та померла якоюсь загадковою смертю?

Мариня інакше витлумачила собі задуму Олени:

— Три кімнати… на горбику і такий запущений город… порічки там… А господиня як дізналася, що ви — вдова по священику, то не хотіла й говорити.

І що то за неделікатна натура: згадувати неприємні справи! Від найбільшої неприємності в Оленинім житті, Аркадієвої смерті, на все негативне реагує вона з підвищеною чутливістю. Якщо б Мариня хоч трішки розумілася на речі…

— Ну і що тим Мариня хоче сказати?

— Хочу сказати, що та господиня ще півроку тому померла…

Ага, виходить, таки правда.

— Дивно, що Мариня допіру тепер згадала про це.

— Не говорила-м, бо-м поклялася, що буду тримати язик за зубами.

— Я не розумію Марині…

— Їмосць хочуть, щоб їм все на лопаті викласти…

— Мариню!

— Ну, бо… бо, може, я не хочу всього сказати?

— Мені Мариня не може сказати?

— А як я скажу їмосці, що докторова дала п'ятку, аби-м мовчала.

— Моя дочка дала Марині п'ятку, аби Мариня промовчала переді мною про смерть чужої, можна сказати, незнайомої особи? Мариня п'яна, чи що?

— Ага, п'яна-м! Впила-м ся дощем, бачать їмосць, як періщить по шибах? Пані докторова не казали мені акурат їмосці про це не говорити, але вцале[184] нікому, а я така: як нікому, то нікому. П'ятка пішки не ходить, а нам якраз тоді грошей треба було…

— Я далі не розумію, в чому справа…

— Та в тому, що та жінка отруїлася…

— Та я щось чула одним вухом.

— А то файс! А чому мені їмосць нічого не сказали? А як їмосць чули? Чим вона отруїлася?

— Моя Мариню, я маю досить своїх клопотів, так що чужі не дуже тримаються моєї голови.

— Е, та-бо то цікаво! Вона, ніби покійниця, малювала собі якоюсь бідою — чують їмосць? — не брови і не кліпавки, а попід очима… І десь був там прищ чи остуда, досить того, що дістала ціпняка[185] — і фертіг.

— Але я далі не розумію, причому тут наша докторова?

— Та не про докторову йдеться, а про пана доктора… Першого покликали до неї нашого зятя, а пан доктор щось не міг зразу пізнатись на хворобі, а як привезли другого, то було вже запізно.

— То виходить, що вона не отруїлася… а… Хто це Марині наговорив такого?

— Одна жінка на базарі казала мені.

— Скільки я Марині говорила, щоб Мариня не приносила з базару жодних пліток!

«Допікаю їй тим базаром, а по правді, якби не Мариня і не базар, то я не знала б, що у світі діється. Так, Аркадію, так, тепер базар весь мій світ, а Мариня вікно в нього… Значить… Фількові не пощастило… Якщо Мариня дістала п'ятку, то скільки заплатила Катерина родині покійниці? А лікарі — конкуренти, які тільки і чигають, щоб

їхньому колезі поковзнулася нога… Чим… чим… заставив він їх мовчати… хіба одним тим, що у свій час не зробив ужитку із скандальних випадків у