Іван Богун. У 2 тт. Том 2 - Юрій Володимирович Сорока
У перші хвилини захоплення табору на невеличкий заслін із запорожців, котрі стояли з мушкетами напоготові за двома рядами возів, перегороджуючи шлях до переправи, майже ніхто не звернув уваги. Однак дуже скоро, коли принаймні половина польського війська перевалила через окоп табору і наводнила укріплення й наметове містечко, а оточення Вази на радощах видудлило усі три діжечки з вином, на несподівану, хоча й сміховинну перешкоду нарешті звернули свої погляди. Коротко й азартно пролунала сурма, й на запорожців кинувся батальйон піхоти бранденбурзького електора. Проте не встигнувши добігти до лінії возів і на півсотні кроків, добра третина батальйону впала в збите ногами втікаючих козаків багно, зрізана дружним залпом з мушкетів, решта ж зупинилася і, ставши у дві лави, спробувала відповісти залпом на залп. Хвацько й злагоджено вдарили аркебузи німецьких піхотинців, але кулі лише заторохкотіли до возів обшитих міцними дубовими дошками, а другий залп козацьких мушкетів примусив їх, не захищених нічим, окрім легких кірас і мідних іспанських шоломів, відступити, втративши принаймні половину свого складу. На землі залишилися корчитися кілька десятків поранених, котрих козаки, не надто переймаючись питаннями високої моралі, швидко перестріляли, тим самим приєднуючи до тих, хто лежав непорушно.
Така нахабна витівка жалюгідної жменьки запорізького лицарства швидко зігнала ейфорію з облич керівництва польського війська, а серця жовнірів наповнила люттю. Деякі з них навіть припинили грабунок і швидко почали підтягуватись до переправи через Пляшову.
– Що ж, панове лицарство, тепер уже недовго, – спокійно мовив Омелько Деривухо, котрий поряд з іншими стояв за возами, стискаючи у руках мушкет. – Я маю надію, тут усі розуміють, яка доля на нас чекає?
– А хіба що, варениками пригостять? – безтурботно кинув котрийсь із запорожців.
– Та ні, то навряд чи, – парував інший, – ти поглянь лишень на пику он того гладкого полковника. У такого й снігу серед зими не випросиш.
– Ну то ми їх пригостимо, – гукнув ще хтось.
Омелько, помітивши, що до них стягується не менше п'яти тисяч поляків, зрозумів, що більше одного-двох залпів зробити їм не дадуть. Потім, можливо, кількадесят хвилин буде можливість боронитися з возів холодною зброєю, а далі… Далі несуттєво – останні з тих, кому пощастило врятуватися під час переправи, вже відійшли не менше, аніж на дві версти. З ними Богун. Він дасть собі раду і врятує військо. Омелько повернувся до запорожців.
– Простіть же мене, браття, за все, як я вам прощаю, простіть і один одного. І веселіше, браття, скоро ми опинимося поряд з Господом Богом.
Козаки загомоніли. Дехто з ним чоломкався як із побратимом, хтось хрестився, а хтось шепотів молитву. Але приреченості або страху не було в поглядах запорожців, була там лише криця. Поляки підтягайся на відстань ста сажнів і різко засурмили до штурму.
– Готуйсь, – скомандував Омелько. Три сотні мушкетних стволів здійнялися, спрямовуючись в темні маси польських драгунів.
– Вогонь! – щосили крикнув Омелько, коли гуркіт копит загону, що кинувся на приступ, залунав зовсім поряд.
– Вогонь! – крикнув вдруге, і друга злива вогню нещадно заторохкотіла до людських і кінських тіл, вириваючи зі строю десятки жовнірів.
– На списи! – заволав Деривухо і першим скочив на воза, з ратищем напереваги…
Криваве безумство, котре шаленіло біля входу на переправу через Пляшову, вразило навіть досвідчених жовнірів, вояків, які встигли за своє життя побувати в десятках боїв. Здавалося, не люди, а залиті кров'ю демони билися з ними, стоячи на своїх возах. Вони стріляли впритул зі своїх пістолів, а коли зброю було розряджено, скидали з коней потужними й влучними ударами списів. Коли ратища, неспроможні витримати надлюдського напруження бою, ламалися, в руках запорожців з'являлися шаблі, а коли й вони випадали з долонь, козаки як несамовиті кидалися в саму гущавину бою і били кулаками, ногами, гризли зубами ненависних ворогів. Навіть проколоті десятками пік, намагалися дотягнутися до жовнірів і в останньому пориві зімкнути пальці на горлянках нападників. Вони діяли так відчайдушно, що король, котрому доповіли про шалений опір трьохсот козаків, не повірив своїм вухам:
– Але це неможливо! Там тримає оборону принаймні один полк! – вражено вигукнув він.
А запорожці продовжували боронитися. Стояли непорушно на тому місці, де їх застав перший удар бранденбуржців, і налякані таким диявольським опором польські вояки не помітили навіть, що давно вже не три сотні бійців протистоять їм. Лише половина запорожців, укритих ранами і пошматованих, відбивали удари польської зброї, стоячи серед куп польського трупу, котрі сягали вже вище возів. А коли настали най скрутніші хвилини, вони зі сміхом і жартами, не припиняючи шаленого опору, почали діставати з кишень та очкурів гроші й коштовності й жбурляти їх у болото.
– Не лише грошей не пожалкуємо, – кричали вони полякам, – самого життя! І вас, собаки, із собою візьмемо!
І страх, який наводили слова й скажений сміх запорожців на ляхів, потроював їхню кількість в очах ворогів.
– Добре, дітки мої! За славу козацьку, за Січ-матінку! За те, щоб пам'ять про нас жила на Україні! Стояти! – весело гукав Омелько, і гуркіт битви не міг перекрити його голосу…
Не менше години витримували запорожці шалені атаки польського лицарства, але зрештою сила переламала силу. Впали один за одним останні десять сміливців, і залишився перед густою стіною ляхів сам Омелько Деривухо. Поранений багаторазово, із залитим кров'ю обличчям і порубаним панцирем, але з холодним блиском сталевих очей і з твердою рукою, котра рішуче стискала чорне від запеклої крові лезо дамаської шаблі. З боків і за спиною мав болото, з якого потворними купинами визирали
