Іван Богун. У 2 тт. Том 2 - Юрій Володимирович Сорока
– Пусти! Пусти, вашмость! Не дай загинути, діточок дрібних троє в мене! – кричав він до Богуна і намагався протиснутися далі, туди, де в болоті грузнули й борсались тисячі людей, ще день тому називані Запорізьким Військом.
– Куди ж ти, чоловіче? – заволав до нього Іван, намагаючись перекричати натовп. – Там смерть, не на окопі! Ніколи ще втеча не рятувала військо, лише хоробрість і стійкість!
– Хоробрість, кажеш? – обозний раптом засміявся хрипким сміхом. – А чи не уся старшина першою накивала п'ятами, залишивши нас тут воронам на поживу?! Із самим Богуном на чолі!
– З Богуном?
– З ним!
– А я тоді хто?!
– Бог тебе знає, пане, – обозний, почувши неподалік від себе вибух порохової гранати, раптом почав труситися і кинувся під живіт Івановому коневі, котрий загороджував йому дорогу до порятунку. – Пусти або зарубай, іроде! – заверещав він тремтячим голосом.
За мить переляканий обозний зник з очей Богуна. Він озирнувся навколо. Сурмач і довбиші біля литавр усе ще згідно з його наказом скликали козаків під полкові й сотенні хоругви, але їх уже ніхто не слухав. Табір під Берестечком перестав існувати, залишилося лише стотисячне стовписько охопленого панікою люду, і саме цей люд методично винищували польські реґіменти, котрі вели наступ на фронт і обидва фланги, підтримуючи його рясним артилерійським вогнем. Настала мить, коли в Богуна були готові опуститися руки. Саме цієї миті невідомо звідки взявся Омелько.
– Тут уже нічим не зарадиш, – мовив він гаряче, вказуючи на табір, у якому починалися пожежі. – Вирушай, пане наказний, за Пляшову, спробуй виправити все, що можливо, хоча б там. Усе не так і погано – Лянцкоронський, помітивши наших наляканих хлопів, сам наклав у штани і відвів полки ближче до королівського табору, дорога вільна. Потрібно лишень виладнати їх і зупинити цей безглуздий біг. Не гайся!
Іван із вдячністю подивився на свого колишнього курінного. Як добре коли він поряд! Як добре, коли є кому підказати й підтримати у хвилину, коли сама земля, розверзаючись, тікає з-під ніг.
– Діло Омелько говорить! – підтримали полковники Джеджалій і Хмелецький. – Ми повинні рятувати те, що залишилося!
– Добре, Омельку! – Іван нагадав, що з Деривухом усе ще перебувають триста козаків Низового війська, котрі прибули під оруду свого колишнього військового судді напередодні битви. – Твої запорожці мені допоможуть! Ті люди не могли бігти подібно до інших, де вони зараз?
Омелько, дивлячись Іванові прямо в очі, повільно похитав головою:
– Вони лишаться зі мною.
– Але ти… – все ще не розуміючи, мовив Богун. І раптом він усе зрозумів. Омелько не мав наміру допомагати йому владнати охоплене панікою військо після того, як воно відірветься від переслідування передових польських частин. Він узагалі не мав наміру покидати табір.
– Що ти надумав, Омельку? – чужим голосом запитав Іван.
– Ми затримаємо їх тут і дамо змогу оговтатися вам. Не гайся кажу тобі!
Іван рвучко вхопив Омелька за плече.
– Згадай власні слова! Адже не ми призвели до того, що маємо, чому ж платити повинен ти?
– Тому, що хтось повинен це зробити, – на обличчі Деривуха заграла посмішка. – Уперед, гетьмане, вперед! Зустрінемося ще!
Богун озирнувся. Очі полковників і генеральної старшини, котрі натовпом оточували його, запитливо поглядали на нього. Вони очікували від нього наказів, самі вже зневірившись яким-небудь чином перетворити перелякані натовпи на козаків і припинити бійню, котра розгорялася все більше й більше. Так, тепер не місце і не час для м'якотілості й дитячих спогад.
– Зустрінемось, – коротко кинув він. – Роби свою справу, курінний!
Рвучко розвернувши коня, він кинувся геть з табору, туди, де потопали в багні сотні козаків, де потрібна була його допомога й талант полководця.
– Зустрінемось, Іванку. Та тільки, мабуть, у кращому світі, – зітхнув Омелько, дивлячись услід Богуну, а за мить уже летів, вимахуючи шаблею, у зворотному напрямку. За ним, приєднуючись по одному, по троє або й цілими десятками, вирушили виряджені у найкращі свої вбрання січові відчайдухи. Запорожці завжди ходили на смерть, як на свято…
VII
Блискуча шляхта посполитого рушення першою ступила на територію покинутого козацького табору, випередивши цього разу не лише ласих до здобичі ландскнехтів, але й коронні хоругви важкої кінноти. Утім, для такого геройства тут не потрібно було мати надто багато хоробрості або затрачувати надто багато сил – після того, як козаки незрозуміло чому піддалися паніці і в цілковитому безладі кинулися до нашвидкуруч зведених через болото переправ, у таборі ніхто не міг чинити будь-якого організованого опору, окрім хіба що задньої його частини, де продовжувалась стрілянина і чулися навіть бадьорі запорізькі пісні. Але туди кидатися не надто поспішали, краще було воювати біля прорваних окопів та всередині табору. Серед купок поранених козаків, жінок або дітей було годі й відшукати когось, хто міг би здійняти зброю проти закутих у броню шляхтичів та їхніх численних пахолків. Хоча відсутність опору не вберегла нещасних від смерті – різня, що її вчинили поляки, знищила всіх поголовно. Не переймаючись, хто перед ними, пахолки зі злістю, тупою прискіпливістю або й без виявлення будь-яких емоцій, швидко довершили те, що не встигла зробити армата, а потім тіснява під час втечі. Кілька тисяч ополченців швидко розсипалися серед поламаних возів, котрі стояли дибки, лежали на боці або догори колесами, серед куп покинутого табірного майна, мішків з хлібом, діжок із солониною і пастремою, покинутих наметів, виставлених у піраміди списів і рушниць. Серед десятків людських і кінських трупів та розірваних пороховими бомбами волів, серед перемішаних з баговинням і кров'ю знамен, одягу та столового срібла, поламаних гарматних лафетів. І хоча в польському війську завжди підсміювались над найманцями, котрі приділяли інколи грабунку ворожих позицій більше уваги, аніж самій битві, пахолки шляхетного лицарства, а подекуди
