Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко
Але це не втаїлось. Уранці до Гнатової матері (як уже Василь пішов додому) прийшла одна сусідка і переказала їй почуте від інших жінок про вночішню подію.
— Кажуть, що вашого Гната сю ніч побито, — загомоніла, глянувши з цікавістю на Гната, що саме снідав (бо встав пізно).
— Побито?! — обернулась мати від печі. — Чого ж ти, Гнате, не кажеш? Я питаю вчора: „Чого вухо розпанахане?" А він: „За гілку, каже, зачепився"...
Гнат згорів від сорому.
— За віщо ж тебе так? — взяла допитувати цікава молодиця. — Чи посварився з ким?..
— Я нічого не знаю! — грубо відмахнувся Гнат. — Мало чого розбишаки на людей серед ночі нападають...
І він, кинувши снідати, вийшов із хати.
А вдень до нього (як він пішов на леваду взяти коням паші) прибігла... Ганна. Вона, видимо, довго стежила за їхнім двором, щоб його побачити. Це вона вперше сама до нього приходила, і йому це показалось чомусь неприємним. Але те, що вона розказала, було приголомшливе. Виявилось, що їй сам Луканько про ьяочішню подію сказав. І хоч не сказав, що це він зробив, але загрозив, сказавши, що „йому (себто Гнатові) ще й не те буде, як він не перестане до неї (себто до Ганни) ходити".
— Стережись, Гнатику! — мовила ніжно закохана дівчина, дивлячись йому вірно в вічі.
Гнат відповів, що не злякається ніяких Луканьків, — щоб вона так йому й сказала. Але Ганна сказала, що вона з ним, „з тим Луканьком", не хоче й говорити, хоч він і лізе раз-у-раз до неї.
Батько Гнатів хотів іти до старшини скаржитись, але Гнат заборонив йому це робити, боячися ще більшого розголосу та сорому. А на випадок нового нападу Гнат добув собі залізний обкоркований ціпок і відтепер ввесь час ходив із ним. Луканько ж після цього перестав заходити до Гната і взагалі уникав зустрічатися з ним.
IV
Спритний посередник. — Старий піп. — Двоє закоханих і зайвий третій. — Мрії й дійсність вчительки Галини Сосипатрівни. — Щастя у вдовиній хаті. — Притча про бджоли.
Коли одного разу Василь з Гнатом зайшли на шкільне подвір'я, їх зустрів, з виразом найбільшої поваж-ности на блідому крейдяному видочкові, Мишко. Хоч Мишка в товаристві не шанували, вважаючи його трохи чи не за дрібне курча, що плутається попід ногами, але сам він, бачилося, інакше розумів свою ролю. Про це найбільше свідчило те, що він намагався бути в курсі усіх „секретів" товариства. Частенько можна було бачити, як його видочок заклопотано прихилявся до котрогось із найавторитетніших, і він щось значуще шепотів.
Спинивши тепер хлопців серед шкільного подвір'я, Мишко подав урочисто, зовсім як дорослий, обом товаришам руку, а потім того звернувся до Василя і сказав, що має до нього поважну справу. А в голосі йому був тон повної відповідальности за те, що робить. Знати було, що хлопчина ради цього „секрету" й вийшов назустріч Василеві.
Василь відійшов трохи від Гната, бо той і собі пристояв, наставившись хоч одним вухом почути той „секрет".
Але Мишко зажадав, щоб Гнат зовсім пішов геть. Де означало, що секрет не абиякий. І Гнат, незадоволе-но поморщившись, пішов у садок, що стояв уже в біло-рожевому (яблуні!) рясноцвітті під ніжноблакитним, як очі дитини, небом. З садка добувався вже гомін і сміх.
— Слухай сюди! — почав діловим притишеним голосом Мишко. — Справа така...
І він розповів про те, як підслухав розмову Оксани Штепенківни з його сестрою Асею. Для цього він заліз у великій хаті на піч і — дарма що там було душно, бо того дня пекли хліб — просидів там увесь час, поки дівчата розмовляли. І от тоді Оксана нібито сказала: „Моя симпатія — Василь Роговенко, я його люблю"...
Василь відчув, як знайомий гостро-жижкий вітерець заходив йому ходором у грудях, а серце затіпалося, як щось від його тіла й волі незалежне.
— „Люба... рідна Сана"...
Такого слова („Сана") він ніде не чув, воно само зринуло йому в свідомості як вияв щонайбільшої ніж-ности, ніжности й щастя. Заразом Василь відчув і велику вдячність до Мишка. Ба більше: йому тепер показалося, що товариство зовсім даремно ставилося з неповагою до цього будь-що-будь доброго й розумного хлопця. Цієї нової про Мишка думки він не зрікся й після того, як той зажадав, щоб він подарував йому в нагороду за зроблену послугу свого складаного, з костяною колодочкою ножика. Бож яку вартість мав я-кийсь там дитячий ножик проти тієї новини, що Мишко приніс! Обережно оглянувшись, Василь вийняв мовчки з кишені того ножика й віддав послужливому хлопцеві.
— „Тільки ти про це нікому не кажи, про те, що я тобі подарував ножика", — хотів був сказати, зрозумівши, на якій тоненькій ниточці держалася тепер його таємниця. Але не сказав, роздумав. А в голові було повно золотого туману, голова йшла обертом.
— Може, ти думаєш, що я брешу? — сказав Миш-Ко, ховаючи ножика. — От хрест мене вбий — правда!
І, промовивши це, Мишко перехристився.
— Я тобі вірю, — сказав Василь.
Після цього обидва пішли до гурту в садок.
У садку були ще самі хлопці — Гнат, Каленик Гу-бенко, Самсон Ліпшиць, місцевий „поет і філософ" в окулярах Омелько Деркач і Степан Дужко. Всі були повдягані по-міському, „по-панському",—в семінарські та гімназіяльні формені костюми, що відрізняли їх від сільської молоді, робили з них „олію на воді". А втім, у більшости „формені" кольори — чорний семінарський і блакитний гімназіяльний — були замінені „захисним" кольором недавньої війни, а в декого, як от у Василя, штани були просто з доморобного материного полотна, хоч і пошиті обов'язково з ,,кльошем". Тільки Самсон Ліпшиць, що його батько й під ці часи незгірше крамарював, додержував „фасону" своїм новеньким, блакитним із
