Про любов. Школа пані Фреймут - Ольга Фреймут

й цементом, шпателями й лопатами століттями працювали на цих склепіннях. Щосуботи хтось, мабуть, вділяв у їхні прадавні жмені трохи золота й срібла, аби на один вечір вистачило на пиво й кеглі. Безперервний потік золота і срібла повинен був постійно текти у цей двір, аби камені стояли, а будівничі — працювали: підіймали, рили котловани, копали й осушували. Але то була епоха віри, і грошей позбувалися без жалю, аби закріпити ці камені на надійній основі. А коли камені було зведено, ще більше грошей сипалося зі скарбниць королів, королев і багатої знаті, аби гімни звучали, а школярі — навчалися. Землі були подаровані, десятини — сплачені. Та й коли вік віри минув і настав вік розуму, потоки золота й срібла не припинилися. Лиш тепер вони брали початок у скринях купців та фабрикантів — у гаманцях людей, які здобули свої багатства, скажімо, завдяки працьовитості. А в своїх заповітах вони хотіли віддати щедру його частку, аби забезпечити більше кафедр, лекторів і братств в університеті, де вони вивчилися свого ремесла. З того часу бібліотеки, лабораторії й обсерваторії з шафами, напакованими дорогими і крихкими інструментами, нині височать там, де давним-давно колихалися трави й рилися дикі кабани. Безперечно, коли я крокувала подвір’ям, основа з золота й срібла вже вкоренилася доволі глибоко, тротуар надійно лежав поверх дикої трави. Люди з підносами на головах енергійно снували туди-сюди сходами. Яскраві квіти цвіли на підвіконнях. Механічні підвивання грамофона долинали зсередини. Було неможливо не задуматися. Та роздуми про що б то не було урвалися. Пробив годинник. Настав час іти на обід.

Ось цікавий факт: якимось чином романісти примудряються змусити нас вірити, що прохані обіди неодмінно запам’ятовуються чимось дуже дотепним, що було сказано, чи дуже мудрим, що було зроблено. Але неймовірно рідко в них знаходиться слово для того, що було з’їдено. Це такий собі договір між романістами — не згадувати супів, і лососів, і каченят; ніби супи з лососями і каченятами взагалі не важливі, ніби ніхто не викурює сигари й не випиває келиха вина. Однак я все-таки візьму на себе сміливість і кину виклик цьому договору, аби розповісти вам, що обід з тієї нагоди почався з морського язика, потопленого в глибокій тарелі, поверх якого університетський кухар прослав перину щойнабіліших вершків, не кажучи вже про те, що тут і там наїдок був поцяткований брунатними крапками, як ті, що на боках у лані. Після цього подали куріпок, але якщо при цьому слові ви уявляєте парочку лисих, коричневих пташок на тарілці, то ви помиляєтеся. Куріпки, а їх було багато й різноманітних, подавалися з повним почтом соусів і салатів, гострих і солодких, кожен за своєю чергою; з картоплею, тонкою, як монетка, але не такою твердою; з брюссельською капустою, схожою на трояндові пуп'янки, але значно соковитішою. Щойно з печенею і її почтом було покінчено, мовчазний слуга, не менш як Староста в помітнішому прояві, поставив перед нами загорнутий у серветки смаколик, який здіймався солодкими хвилями. Назвати його пудингом, у такий спосіб натякаючи на рис і тапіоку, було б щонайменше неповагою. Тимчасом келихи спалахували то золотом, то багрянцем, і спустошувалися, і наповнювалися. У грудях, де, кажуть, живе душа, помалу розливалося світло. Але не те жорстке й мізерне електричне світло, яке ми називаємо яскравим, якщо заходить мова. Це було більш повне і витончене, потаємніше сяйво, яким є багате жовте полум’я розважливого спілкування. Не варто поспішати. Не варто виставлятися. Не варто бути кимось, крім себе самого. Ми всі на шляху до неба, і Ван Дейк складає нам компанію. Словом, куди там до радощів життя, до солодких перемог, до незначних жалів і образ, до прекрасної дружби і товариства рівних собі, якщо можна, запаливши хорошу цигарку, потонути серед подушок біля вікна.

Якби поруч виявилася попільничка і не довелося струшувати попіл просто через вікно, якби все було зовсім трішечки не так, то не вдалося б, імовірно, побачити безхвостого кота. Несподіване видовище спотвореної тварини, яка м’яко крокувала через квадратне подвір’я, за примхою підсвідомості змінило моє емоційне світло. Здалося, наче хтось накинув тінь. Мабуть, добротний ціпок переставав підтримувати. Безсумнівно, поки я спостерігала за менським котом, який зупинився посеред газону так, ніби він теж піддавав сумніву Всесвіт, здавалося, що чогось не вистачає, щось виглядало інакшим. «Ну чого ж не вистачає, що не так?», — запитувала я себе, дослухаючись до розмови. Аби відповісти на це запитання, мені довелося перенестися думками з цієї кімнати геть у минуле, ще до війни, й уявити схожий проханий обід, який відбувався не так уже й далеко звідси. Та він був інакшим. Усе було інакше. Тим часом розмова тривала серед гостей обох статей, численних і молодих. Вона плинула приємно, вільно, жартівливо. І поки вона лунала, я зіставила її з іншою розмовою. А після порівняння їх у мене не залишилося сумніву, що ця була наступницею, законною спадкоємицею тієї іншої розмови. Нічого не змінилося; нічого не відрізнялося, крім того, що цього разу я слухала з усієї сили не те, що було сказано, а шум голосів і плин розмови. Так, це воно — зміна була в цьому. До війни на таких обідах люди говорили достеменно те саме, але воно звучало по-іншому, тому що в ті дні мову супроводжував якийсь гомін, не надто виразний, але мелодійний, збуджений, який міняв значення самих слів. Чи вдасться передати цей гомін словами? Хіба що звернувшись по допомогу до поетів… Поруч лежав томик, і, розгорнувши його, я мимохідь натрапила на Теннісона. І ось про що він співає:

Сльозу сліпучу проронила

Ніжна квітка в живопліт.

Іде сюди голубка мила!

Іде сюди моє життя, мій світ!

Троянда сльозиться: «Вже близько! Вже близько!».

Остріжки кивають; «Вже чую, вже чую!».

Та біла троянда ридає: «Пізниться, пізниться!».

Й лілея шепоче: «Чекаю…».

Це так чоловіки гомоніли на проханих обідах до війни? А жінки?

Моє серце, як співочий птах,

Що гніздиться серед пишних віт;

Моє серце, як плодовий сад,

Чиє гілля вкриває буйний цвіт;

Моє серце, наче кольорова мушля,

Що спить у затишку морських глибин;

Моє серце щасливіше, ніж буває щастя,

Бо коханий біля мене і спинився часоплин.

Це так жінки гомоніли до війни?

У думці про те, що на довоєнних проханих обідах люди наспівували щось таке, навіть якщо й пошепки, було дещо настільки безглузде, аж я