Про любов. Школа пані Фреймут - Ольга Фреймут
Станіслав Лем з ностальгією описує продукти, які зберігалися в льоху, де запах вудженини переплітався із запахом мочених яблук. «Кожен поважний дім, — згадував він, — мав свою льодярню: цебер з відерцем, у яке вливали ванільний крем. Поміж цеберком і відерцем напихали льоду, який розвозили продавці на возах, накритих плахтами: «Лід! Лід! Лід! Кому льоду?». Відерце мало дерев’яну поперечку, якою те відерце крутили, поки крем не перетворювався на морозиво».
Хто нині живе на ґлянц? Мої батьки, наприклад, жили на ґлянц. Я вже ні. А шкода.
2007 рік
Дні народження митців слова. Червень
1. Борис Можаєв 1929
2. Томас Гарді 1840
3. Іван Вишенський 1545
4. Михайло Козакович 1807
5. Михайло Яловий 1895; Ґабрієль Ґарсія Лорка 1898
6. Олександр Пушкін 1799; Еліза Ожешко 1841; Томас Манн 1875
7. Петро Дужий 1916
8. Наталія Кобринська 1885
9. Василь Довжик 1943
10. Василь Шкляр 1951; Сол Беллоу 1915
11. Ясунарі Кавабата 1899
12. Джеймс Олівер Кервуд 1878; Матулівна Антоніна (Матуль) 1902
13. Вільям Батлер Єйтс 1865
14. Гаррієт Бічер-Стоу 1811
15. Іван Миколайчук 1941
16. Джованні Боккаччо 1313; Джон Клівленд 1613
17. Віктор Некрасов 1911; Генрі Ловсон 1867; Лариса Денисенко 1972
18. Сергій Плачинда 1928; Феофан Прокопович 1681
19. Василь Биков 1924; Салман Рушді 1947
20. Іван Антипенко 1893
21. Микола Закревський 1805; Франсуаза Саган 1935
22. Еріх Марія Ремарк 1898
23. Анна Ахматова 1889
24. Олена Журлива 1898
25. Джордж Орвелл 1903; Петро Угляренко 1922
26. Перл Бак 1892
27. Гелен Адамс Келлер 1880
28. Жан-Жак Руссо 1712; Галина Вігурська 1909
29. Антуан де Сент-Екзюпері 1900
30. Жорж Дюмаель 1884
Оля Фреймут. Сорренто
Torna a Surriento (неап.)
Її тіло лежало на набережній Сорренто. Панна пішла з цього світу через вікно старовинного готелю — так швидше покидати багатоповерхову самотність.
Гості готелю саме сходилися на снідання. Вона впала під балконом ресторану. Ці ж люди звисока не падали, хіба в Куршевелі на лижах. Але щоб так — невідворотно?
Добре видно око розчахнутого вікна, його останній благальний погляд. Висока дама з розпашілими від надмірного макіяжу щоками жувала круасан і запивала кавою:
— Може, лунатичка? Хотіла у вбиральню, а потрафила у вікно? Така гарна не могла це зробити безпричинно. У неї стрункі ноги, не кривоніжка — точно лунатичка.
Ця відчайдушна жінка під готельними вікнами була їй та іншим атракцією, ранковими новинами, що — замість букв у газеті — розпалася просто на асфальті.
— Навіщо цей суїцид у неділю? Дочекалася б понеділка. Вбивати себе — не святкова справа! — буркотів під розпухлий від алкоголю ніс батлер. Він оце допивав не закінчену гостями пляшку вина — глипнув у вікно на солоне море, бо закуски не зосталося. А там — лежить... Відчайдушна.
Тим часом навколо тіла віночком скупчилися люди. Приїхала поліція. Якась дівчинка, така схожа на Розбиту в дитинстві, запропонувала мамі забрати панну додому.
— Тато відремонтує — він прикрутив Неллі ногу!
— У тата сьогодні нарада вечірня і продукти має купити. Він не має часу ремонтувати розбиті тіла; і в неї вже гарантія скінчилася — душа полетіла... А це відновленню не підлягає.
Витончене тіло у готельному халаті сфотографувала на пам’ять якась літня пані з псячою завивкою:
— Покажу дочці. Яка дорога шовкова білизна у цієї нещасної визирає, а труси у сердечка, коли тобі якихось 26, — то перетримане дитинство.
— Чого вона мертва, та не синя? — перепитав бігунець у куцих спортивних шортах. Він не чекав відповіді — мав витрусити з себе калорії вчорашньої лазаньї, тому побіг, ледь засмучений. Упала була у ліпшій формі, ніж він.
Вона лежала і мовчала про те, що люди падають від удару чи коли зашпортаються. Суїцид — це удар.
«Я так досі не падала, тому й не мала досвіду піднятися. У мене завжди було сильне життєтяжіння. Та коли Ти мало не наступав на мене, не помічаючи... Коли мої густі від слів речення завершувалися твоїм простим і однослівним або німотою... Коли питання — без відповіді. Коли доторкався, щоб відштовхнути... Коли більше не звертався на ймення... У Сорренто, вночі, сама, бо з тобою, відчула неминучість смерті. Вона попереджала: якщо знищити тіло, то душа помре швидше. А це незаконно. Душа ж — вічна».
Він лежав на дорогих простирадлах розкішного номеру: мав виспатися на всі гроші, сплачені за вікенд. Тому не витрачав часу на тепло для неї. Вона була поруч — узяв її долоню, поцілував і — захропів живим хамоном.
«Я стала для тебе невидимою. Ти бачиш мене?».
Не чув. Він дивився й не бачив.
Вона була мов з іншого, невидимого світу. А як можна любити невидиму жінку?
Різко відчинила вікно, накрила Його ще однією ковдрою. Тоді ж і скінчилася остання краплина любові й турботи про нього — а недоцільно тілу тинятися світом без любові: порожнеча, хата, з якої втекли діти, і лише іграшка зосталася.
Вона мусила піти. Через вікно — на холодне ліжко набережної. Вона хотіла забути й забутися. Зробити останній вечір пам’ятним. Хай і нема в Нього пам’яті.
Поліція витягла церату, щоб накинути на тіло. Раптом у халаті Відчайдушної задзвонив телефон. Хтось його витяг, ще хтось ніжно вигукнув — це дзвонить її донечка!
І диво: на очах у натовпу Знічена розплющила очі, повільно стала на ноги.
— Я перепрошую, мушу ожити, у мене донечка і… син, і ще...
Люди оніміли. Птахи притихли й завмерли в польоті.
— Я мушу йти.
Сорренто, 19 серпня 2014 року
Знущається. Як вишукано Оскар Вайлд знущається з суспільства, яке його розіп’яло. Ось і тенденція — не люблять за життя — визнають нащадки. Пам`ятник поставлять. Вулицю твоїм
