Про любов. Школа пані Фреймут - Ольга Фреймут
Завдяки гостинності хазяїна, цей обід затягнувся далеко за полудень. Приємний жовтневий день помалу танув, і листя облітало з дерев на алею, по якій я йшла. Позаду, з м’якою неухильністю, одні за одними, закривалися ворота. Незліченні старости встромляли незліченну кількість ключів у добре змащені замки — скарбниця убезпечувалася ще на одну ніч. З алеї я вийшла на дорогу (забула назву), яка вела, якщо вчасно повернути, до Фернхема. Але в мене було доволі часу. Вечерю не подаватимуть до пів на восьму. Та й після такого обіду обійтися без вечері було б не надто важко. Це дивно, що уривок поезії, засівши в голові, змушує ноги рухатися в такт. Ті слова:
Сльозу сліпучу проронила
Ніжна квітка в живопліт.
Іде сюди голубка мила! […]
співало в моїй крові, і я швидко крокувала до Хедінґлі. Тоді, біля греблі, де пінилася вода, я заспівала голосніше:
Моє серце, як співочий птах,
Що гніздиться серед пишних віт;
Моє серце, як плодовий сад…
«Які ж поети, — вигукнула я так, як вигукують лише в сутінках, — які ж то були поети!»
Трохи, мабуть, ревнуючи теперішню нашу епоху, яким би сміховинним і безглуздим це порівняння не було, я замислилася, чи вдалося б назвати двох живих поетів такого ґатунку, як Теннісон і Крістіна Розетті. «Очевидно, — подумала я, вдивляючись у спінені води, — порівняти їх неможливо». Адже поезія збурює людину до такої віддачі, такого захоплення саме тому, що вона оспівує почуття, яких людина колись зазнала (на довоєнних проханих обідах, мабуть), тож розпізнаються вони легко, як давні знайомці, не потребуючи перевірок і порівнянь з тими, які навідують людину тепер. Але живі поети виражають почуття, які з’явилися й негайно були вирвані від нас. Їх не вдається одразу впізнати; часто їх узагалі бояться; їх ретельно розглядають, а тоді порівнюють — ревниво й підозріливо — з почуттями, які давно минули. Звідси обтяженість сучасної поезії. І саме через цю обтяженість не вдається запам’ятати більше ніж два послідовних рядки з будь-якого хорошого сучасного поета. Саме з цієї причини (що мене підвела пам’ять) доводи завершилися через нестачу матеріалу. «Але чому, — продовжувала я, рухаючись у напрямку Хедінґлі, — ми припинили гомоніти на проханих обідах? Чому Альфред обірвав свій спів:
Іде сюди голубка мила!
Чому Крістіна більше не відповідає:
Моє серце щасливіше, ніж буває щастя,
Бо коханий біля мене, і спинився часоплин?»
Невже нам слід звинувачувати війну? Коли в серпні 1914 пролунали постріли, невже обличчя чоловіків і жінок постали одні перед одними настільки відверто, що романтику було вбито? Безперечно, було шоком (особливо для жінок, з їхніми ілюзіями про освіту, і все таке) бачити обличчя наших керівників у спалахах артилерійського вогню. Так огидно вони виглядали, — німці, англійці, французи, — так тупо. Але звинувачуй що завгодно, чи кого завгодно, та марева, які надихали Теннісона і Крістіну Розетті співати так пристрасно про прихід їхніх коханих, трапляються тепер значно рідше. Залишається лишень читати, дивитися, слухати, згадувати. Однак чому говоримо «звинувачувати»? Чому, якщо це була омана, не прославляти катастрофу, яка все ж знищила оману й повернула правді її законне місце? Адже правда… ті крапки позначали місце де, в пошуках правди, я пропустила поворот до Фернхема. «То таки що було правдою, а що — ілюзією?» — запитала я себе. Що, наприклад, було правдою про ці будинки? Затінені й веселі зараз, з їхніми червоними вікнами на присмерку, але незугарні, руді й убогі, з їхніми солодощами і їхніми шнурівками, о дев’ятій ранку? І верби, і річка, і садки, які тягнулися до річки, невиразні в тумані, який їх огортав, але золоті й багряні в сонячному світлі, — що було правдою, а що оманою про них? Не обтяжуватиму вас ходом своїх міркувань, бо мені так і не вдалося дійти жодного висновку дорогою до Хедінґлі. А ще попрошу Вас припустити, що скоро я зрозуміла свою помилку з поворотом, я розвернулася і покрокувала до Фернхема.
Як я вже сказала, це був жовтневий день. Я не наважуся втратити вашу повагу і поставити під сумнів добру славу художньої літератури зміною пори року й описами бузку, який звисав з садових стін, крокусів, тюльпанів та інших весняних квітів. Література повинна дотримуватися фактів. Чим правдивіші факти, тим краща література. Принаймні, так кажуть. Отож, досі стояла осінь, і листя досі було жовте, і досі падало, хіба що навіть трішки швидше, ніж раніше, тому що був вечір (сьома двадцять три, якщо точніше) і вітер (з південного заходу, якщо конкретніше) посилився. Та все ж мене щось бентежило:
Моє серце, як співочий птах,
Що гніздиться серед пишних віт;
Моє серце, як плодовий сад,
Чиє гілля вкриває буйний цвіт…
Мабуть, слова Крістіни Розетті частково відповідальні за примхи фантазії — бо це було не що інше, як фантазії, — наче бузок похитував своїми квітами над садовою стіною, і метелики-лимонниці ковзали по вітру туди-сюди, і в повітрі висів квітковий пилок. Вітер дув не знаю з якої сторони світу, але він підхоплював молоде листя, і воно спалахувало сіруватим сріблом у повітрі. Це був час між порами дня, коли кольори поглиблюються, і фіолет та золото горять на шибках, наче стукіт чутливого серця; час, коли з якоїсь причини вся краса світу розкривається тільки для того, щоб незабаром загинути (ось я зайшла у сад, адже хвіртку необачно не замкнули, а жодних Старост поруч не було). Краса світу, яка скоро загине, мала дві грані: одна — сміх, інша — туга, і вони розривали серце навпіл.
1929 рік
Дні народження митців слова. Серпень
1. Олександр Копиленко 1900
2. Кость Буревій 1888
3. Анатолій Алексін 1924
4. Кнут Гамсун 1859
5. Гі де Мопассан 1850; Борис Антоненко-Давидович 1899
6. Афанасій Коляновський 1925
7. Пантелеймон Куліш 1819
8. Василь Чубур 1949
9. Памела Треверс 1899
