Рукопис, знайдений у Сараґосі - Ян Потоцький

Я похвалила цей намір. Зранку випогодилося, тож я пішла до синьйори Череллі. Побачила, як вона витягала зі старої шафи ще старішу мантилью, хвилинку поговорила з нею і чимшвидше побігла попередити Чекко. Ми зачаїлися і невдовзі побачили, як синьйора Череллі виходить. Тихцем ми супроводжували її на другий кінець міста, а побачивши, що вона входить до якогось дому, знову сховалися. Через якийсь час синьйора Череллі вийшла й подалася додому. Ми входимо в дім, вбігаємо на сходи, скачемо одне поперед другого, відчиняємо двері розкішної квартири й посеред кімнати бачимо Лауру. Я кидаюся їй на шию, але Чекко вириває мене з її обіймів і прикипає до її вуст. У ту ж мить відчиняються двері прилеглої кімнати і входить Рікарді. Я дістала з десяток ляпасів, а Чекко стільки ж копняків. Прибігли слуги, й ми не встигли оком зморгнути, як опинилися на вулиці, покарані й навчені, що повинні перестати цікавитися долею нашої кузини. Чекко найнявся юнґою на корабель мальтійських піратів, і більше я про нього нічого не чула, у мене, натомість, зовсім не пропала охота поєднатися з Лаурою, навпаки, це бажання ставало щораз сильнішим.

Я служила в кількох домах і нарешті дісталася до маркіза Рікарді, старшого брата прелата. Там багато говорили про синьйору Падулі, не розуміючи, де прелат знайшов цю родичку. Довго ціла родина не могла ні про що дізнатися, нарешті те, чого не змогли пани, домоглася цікавість слуг. Ми почали зі свого боку вести розшуки й незабаром виявили, що гадана маркіза — це просто Лаура Череллі. Маркіз наказав нам зберігати таємницю й послав мене до свого брата попередити його, щоб подвоїв обережність, якщо хоче уникнути неприємних клопотів.

Я, однак, не обіцяла розповідати тобі про свої пригоди й не повинна ще говорити про маркізу Падулі, якщо досі ти знаєш тільки Лауру Череллі, віддану на виховання клієнту Рікарді. Вона недовго там залишалася; незабаром її перевезли в поблизьке маленьке містечко, де Рікарді часто її відвідував і після кожного візиту повертався щораз більше задоволений своєю вигадкою.

Через два роки Рікарді виїхав до Лондона. Подорожував він під вигаданим ім’ям і видавав себе за італійського купця. Лаура супроводжувала його під виглядом дружини. Він повіз її до Парижа й до інших великих міст, де легше було зберегти інкоґніто. Лаура з кожним днем ставала все милішою, боготворила свого добродійника й робила його найщасливішим з людей. Три роки пронеслися, як одна мить. Дядько Рікарді мав стати кардиналом і квапив його до якнайшвидшого повернення до Рима. Рікарді відвіз свою любасю в село, яким він володів недалеко від Ґориції. Наступного дня після приїзду він сказав їй:

— Мушу сповістити тобі новину, як гадаю, досить приємну. Ти тепер вдова маркіза Падулі, який не так давно помер, перебуваючи на імператорській службі. Ось папери, які підтверджують мої слова. Падулі був нашим родичем. Я сподіваюся, що ти не відкинеш, сеньйоро, моїх прохань, а приїдеш до Рима й знайдеш притулок у моєму домі.

Через кілька днів Рікарді виїхав.

Нова маркіза, полишена власним роздумам, почала замислюватись над характером Рікарді, над своїми з ним стосунками й над дальшою своєю долею. Через три місяці гаданий дядько викликав її до себе. Він весь світився блиском свого нового звання; якась частина цього блиску припала також і Лаурі, з усіх боків до неї тяглися із запевненнями у відданості. Рікарді сповістив у сім’ї, що прийняв до себе вдову маркіза Падулі, родича Рікарді по жіночій лінії.

Маркіз Рікарді ніколи не чув, щоб Падулі був одружений. Він вирішив належним чином усе з’ясувати, як я тобі вже згадувала, й відправив мене до нової маркізи, щоб переказати їй, аби вона поводилася надзвичайно обачливо. Подорожувала я морем, висадилася в Чівітавеккія й вирушила до Рима. Дісталася до маркізи, яка відіслала всіх слуг і кинулася в мої обійми. Ми стали пригадувати наші дитячі роки, мою матір, її матір, каштани, які ми їли разом, не забули й про малого Чекко; я розповіла, як бідний хлопчина найнявся на піратський корабель і безвісно пропав. Розчулена Лаура залилася слізьми, так що я ледь спромоглася заспокоїти її. Вона попросила мене не відкриватися прелату й удавати її камеристку. Якби мене зрадила вимова, то я мала твердити, що походжу з околиць Ґенуї, а не з самого міста.

Лаура вже мала готовий план дій. Протягом двох тижнів вона була веселою і балакучою, а потім зробилася похмурою, задумливою, капризною, і нічого їй не хотілося. Рікарді всілякими способами намагався приподобитися їй, але не міг повернути їй колишньої жвавості.

— Люба Лауро, — сказав він їй одного дня, — скажи, чого тобі тут бракує? Порівняй своє теперішнє становище з тим, з якого я тебе витягнув.

— А хто тебе просив, щоб ти мене з нього витягав? — відповіла Лаура, несподівано обурившись. — Саме так, я зараз шкодую за своєю колишньою бідністю. Що ж я тут відчуватиму поміж усіма цими дамами з вищого світу? Я воліла б відверту зневагу замість їх двозначної люб’язності. Ах, моє дрантя! Як же я зараз сумую за тобою! Я не можу без сліз подумати про свій чорний хліб, про каштани й про тебе, дорогий мій Чекко, який мав зі мною одружитися, як тільки став би вантажником. З тобою я б, може, й зазнала злиднів, але аж ніяк не турбот, прикростей і нудьги; принцеси були б заздрили моїй долі.

— Лауро! Лауро! Що значать ці слова? — заволав Рікарді.

— Це голос природи, — відповіла Лаура, — яка створила жінок бути дружинами й матерями, а не племінницями розпусних прелатів.

З цими словами вона вийшла в другу кімнату й двері за собою замкнула на ключ.

Рікарді був збентежений; він видавав сеньйору Падулі за свою племінницю й тепер тремтів від думки, що ця нерозважна відкриє правду й знищить його перспективи на майбутнє. При цьому він кохав цю негідницю, ревнував, одне слово, не знав, як вирватися з нещастя, яке з усіх боків підступило до нього.

Наступного дня Рікарді, весь тремтячи, увійшов до кімнати Лаури і — на превелике своє здивування — був прийнятий щонайніжніше.

— Пробач мені, дорогий дядечку, — сказала вона, — любий мій благодійнику, я справді невдячна й не заслуговую, аби жити на світі. Я ж є витвором твоїх рук,