Рукопис, знайдений у Сараґосі - Ян Потоцький
— Коли я тебе знав, сеньйоре, душа твоя була переповнена ніжними почуттями, і був ти гарний, як бог кохання. Твій шлюб з Ельвірою був, мабуть, низкою несказанних насолод. Ти зривав троянди на життєвому шляху, зовсім не торкаючись тернів.
— Не зовсім, — відповів маркіз. — Щоправда, ніжні почуття поглинули, може, надто велику частину мого життя, але оскільки я не занедбав жодного обов’язку порядної людини, то можу сміливо признатися в цій моїй слабості, а якщо хочете, то я познайомлю вас з історією мого життя.
Усе товариство із задоволенням прийняло цю пропозицію маркіза, який почав так:
Історія маркіза Торреса Ровельяса
Коли тебе віддали до колеґії театинців, ми жили, як ти знаєш, недалеко від твоєї тітки Даланоси. Моя мати часто ходила провідати Ельвіру, але мене з собою ніколи не брала. Ельвіра поступила в монастир, вдаючи, що хоче стати черницею, і не годилося, аби вона приймала відвідини молодого хлопця. Таким чином ми стали жертвами всіх мук, зумовлених розлукою, яку ми собі, в міру можливості, усолоджували частими листами. Їх зазвичай носила моя мати, хоча й не хотіла цього робити, твердячи, що не так легко дістати дозвіл з Рима і що, властиво, тільки після його отримання ми мали б право переписуватися. Попри ті застереження вона, однак, не перестала носити листи й приносити мені відповіді. Що стосується маєтку Ельвіри, то ніхто не смів його торкатися, бо після її постригу він мав перейти побічній лінії роду Ровельясів.
Твоя тітка розповідала моїй матері про свого дядька-театинця як про досвідчену й розсудливу людину, з якою можна порадитися щодо отримання церковного дозволу. Мати сердечно подякувала твоїй тітці й написала отцю Сантосу, який вирішив, що справа ця дуже важлива й замість відповіді сам прибув до Бурґоса з певним радником нунціатури.
Той останній приїхав під вигаданим ім’ям, бо всю цю справу хотіли утримати в таємниці. Було вирішено, що Ельвіра шість місяців залишатиметься послушницею, після чого, коли виявиться, що в неї зникло бажання до монастирського служіння, вона тільки житиме в монастирі як особа високого звання, з достатнім почтом, тобто з жінками, які теж погодяться на затворництво: але крім того вона матиме окремий дім поза монастирем, обставлений так, наче вона в ньому живе. Тим часом його зайняла моя мати й декілька юристів, які займалися справами опіки. Я повинен був вирушити зі своїм учителем до Рима, а радник невдовзі мав виїхати за нами. Однак цей останній намір не був виконаний, бо мене визнали надто молодим, аби я смів просити дозволу на шлюб, і пройшло два роки, поки я знову покинув Бурґос.
Протягом цих двох років я щодня бачився з Ельвірою в монастирській кімнаті для розмов, а решту часу присвячував писанню їй листів і читанню романів, з яких значною мірою запозичував думки для своїх любовних признань.
Ельвіра читала ті самі книжки й відповідала мені в такому ж дусі. Взагалі для всієї тієї кореспонденції ми використали небагато власних думок, але почуття наші були справжніми, а в кожному разі ми відчували взаємний потяг одне до одного. Решітка, яка нас розділяла, розпалювала наше кохання, кров грала в нас усім вогнем молодості, а сум’яття наших почуттів тільки посилювало безлад, який панував у наших головах.
Нарешті настав час від’їзду. Хвилина прощання була жахливою. Ми не вигадували і не вдавали нашого відчаю, який справді межував з безумством. Особливо Ельвіра була в жахливому стані, боялися навіть за її здоров’я. Мої страждання були не меншими, але я переносив їх з більшою мужністю, тим більше, що дорожні розваги значно їх полегшували. Також я сильно завдячував своєму наставнику, який зовсім не нагадував педанта, присипаного шкільним пилом, а навпаки, був колишнім військовим і якийсь час навіть провів при королівському дворі. Звали його дон Дієґо Сантос, і він був близьким родичем театинця Сантоса. Цей чоловік, настільки ж розумний, як і обізнаний зі світськими звичаями, намагався найрізноманітнішими способами скерувати мій розум до щирої відвертості, але схильність до замріяності вже надто сильно була в мені закорінена.
Ми прибули до Рима й одразу подалися до монсеньйора Рікарді, аудитора роти[41], людини дуже впливової, особливо серед отців єзуїтів, які тоді верховодили в Римі. Монсеньйор Рікарді, людина гордовитого й фудульного вигляду, з великим діамантовим хрестом на грудях, прийняв нас люб’язно й сповістив, що знає причину нашого приїзду до Рима, що справа наша повинна триматися в таємниці й що ми не повинні надто часто бувати в товаристві.
— Однак, — додав він, — добре буде, якщо ви часто приходитимете до мене. Прихильність, яку я вам виявлятиму, зверне на вас загальну увагу, а уникання світських розваг продемонструє скромність, яка виставить вас у вигідному світлі. Я тим часом виясню, як налаштована Свята Колеґія стосовно вашої справи.
Ми послухалися поради Рікарді. Зранку я оглядав пам’ятки римської старовини, вечори ж проводив у віллі, яку мав Рікарді недалеко від палацу Барберіні. Гостей приймала маркіза Падулі. Це була молода вдова, яка жила у Рікарді, бо не мала ближчих родичів. Так принаймні казали люди, бо правди не знав ніхто, оскільки Рікарді був родом з Ґенуї, а припустимий маркіз Падулі помер, перебуваючи на закордонній службі.
Молода вдова мала всі необхідні якості, щоб зробити перебування в домі приємним. З привабливим виглядом поєднувалася люб’язність з усіма, стримана і сповнена гідності. Мені, однак, здалося, що на мене вона поглядає приязнішим поглядом, ніж на інших, і ставиться до мене з більшою прихильністю, яка проявлялася весь час, але в таких деталях, що були непомітними для решти товариства. Я пізнав ті таємні почуття, якими переповнені всі романи, і жалів синьйору Падулі, що вона витрачає свої зусилля на людину, яка аж ніяк не може відповісти їй взаємністю. Але попри це я охоче розмовляв із маркізою, обговорюючи улюблений свій предмет, тобто любов, різні вияви кохання, різницю між почуттям і пристрастю, між прив’язаністю і вірністю. Коли я розглядав усі ці проблеми з прекрасною італійкою, мені навіть на думку ніколи не спало, щоб я якимось чином міг зрадити Ельвіру. Мої листи до Бурґоса завжди були позначені тим самим жаром.
Одного дня я пішов на віллу без свого ментора. Не заставши Рікарді, я відправився в сад і зайшов у ґрот, схований у густих заростях жасмину й акації. Там я застав
