Рукопис, знайдений у Сараґосі - Ян Потоцький
— Ну, то що, Мануело, — промовила одна з дівчат, — наша сеньйора має сильно тішитися, що зможе кохати насправді й дати справжні докази кохання замість тих дріб’язкових ознак прихильності, які так щедро роздавала залицяльникам біля решітки?
— Ти, мабуть, говориш, — відповіла друга, — про того вчителя гри на гітарі, який крадькома цілував їй ручку, вдаючи, що навчає її перебирати пальцями струни.
— Зовсім ні, — відповіла перша, — я говорю про той десяток фліртів, щоправда, безневинних, але якими наша сеньйора розважалася й на свій спосіб заохочувала до них. Спершу той малий бакалавр, який навчав її географії — О! Цей був шалено закоханий, вона йому ще подарувала жмутик волосся, так що наступного дня я не знала, як її зачесати. Потім отой балакучий управитель, який звітував про стан її маєтків і повідомляв про доходи. Цей мав свої способи; засипав нашу сеньйору похвалами й одурманював лестощами. Вона йому за це подарувала свій портретик-силует, ще й разів зі сто простягала крізь решітку руку для поцілунку, а скільки вже квітів і букетиків посилали одне одному!
Я зараз вже не пригадую дальшого ходу розмови, але можу вас запевнити, що залицяльників набрався повний десяток. Я був приголомшений. Мабуть, Ельвіра виявляла своїм залицяльникам зовсім, по суті, невинну прихильність, але та Ельвіра, яку я собі уявляв, не повинна була допустити до себе навіть підозри на можливість невірності. Зараз я визнаю, що мої розумування були недоречними. Ельвіра від перших років життя говорила тільки про кохання, тож слід було чітко уявляти собі: захоплена цим предметом, вона не тільки зі мною розмовлятиме про нього. Я ніколи б у це не повірив, але переконавшись на власні вуха, відчув себе обманутим і поринув у смуток.
Та ось мені дали знати, що все вже готове. Я увійшов до каплиці зі зміненим виразом обличчя, який здивував мою матір і занепокоїв наречену. Сам священик збентежився й не знав, чи має він нас поблагословити. Врешті-решт він обвінчав нас, але щиро можу признатися, що ніколи ще так палко очікуваний день не розчаровував покладені на нього надії.
Уночі було інакше. Бог шлюбу, розпаливши свої смолоскипи, огорнув нас вуаллю своїх перших насолод. Усі флірти вилетіли Ельвірі з пам’яті, а незнані досі захвати переповнили її серце любов’ю і вдячністю. Вона повністю належала своєму чоловікові.
Наступного дня ми обоє мали вигляд щасливих людей, та й як міг би я залишатися засмученим! Люди, які прожили життя, знають, що серед усіх його дарунків немає нічого, що б можна було порівняти зі щастям, яким обдаровує нас молода дружина, приносячи на подружнє ложе стільки нерозгаданих таємниць, стільки нездійснених мрій, стільки чарівних думок. І чим є решта життя порівняно з тими днями, проведеними між свіжими спогадами солодких переживань і спокусливими ілюзіями щодо майбутнього, які надія прикрашає найгарнішими барвами.
Друзі нашого дому на якийсь час покинули нас, охоплених захватом, на самих себе, але коли дізналися, що ми вже можемо розмовляти з ними, почали розпалювати в нас жагу почестей.
Граф Ровельяс сподівався колись отримати титул ґранда, тому ми, на думку наших друзів, повинні були здійснити цей його намір; ми повинні були зробити це не тільки заради нас самих, але також задля дітей, якими небо мало нас у майбутньому обдарувати. Яким би не був наслідок наших намагань, ми б могли пізніше шкодувати, що не зробили взагалі нічого, а завжди краще завчасно заощадити собі докорів. Ми були в такому віці, коли люди звикли прислухатися до порад оточуючих, тому й дозволили заманити себе до Мадрида.
Віце-король, довідавшись про наші наміри, написав нам навздогін листа, повного настійливих рекомендацій. Спершу здавалося, що все нам сприяє, але тільки здавалося, бо пізніше все обернулося оманними придворними люб’язностями, які ні до чого не привели.
Обмануті надії дуже смутили друзів нашого дому й — на нещастя — мою матір, яка віддала б усе на світі, аби тільки побачити свого малого Лонсето іспанським ґрандом. Невдовзі бідна жінка важко захворіла й зрозуміла, що жити їй уже недовго. Тоді, подумавши спершу про спасіння душі, вона вирішила передовсім залишити докази вдячності достойним жителям містечка Вільяка, які так нас любили, коли ми були в біді. Особливо була б вона рада зробити щось для алькальда й для міського священика. Мати моя нічого свого не мала, але Ельвіра охоче взялася допомогти в такій шляхетній справі й послала їм дарунки, значно щедріші, ніж планувала моя мати.
Наші давні приятелі, дізнавшись про щастя, яке їх спіткало, приїхали до Мадрида й оточили ложе своєї добродійки. Мати залишала нас щасливими, багатими і закоханими одне в одного. Останні її хвилини були сповнені умиротворення. Вона спокійно заснула вічним сном і ще в цьому житті отримала певну частину винагород, на які заслуговувала завдяки своїм чеснотам, а передовсім — своїй несказанній доброті.
Невдовзі після цього на нас звалилися нещастя. Двоє синів, якими обдарувала мене Ельвіра, недовго прохворівши, покинули цей світ. Отоді титул ґранда перестав нас приваблювати, ми відмовилися від дальших клопотань і вирішили податися до Мексики, де стан справ вимагав нашої присутності. Здоров’я маркізи було відчутно підірване, і лікарі вважали, що морська подорож зможе повернути їй сили. Отож ми вирушили в дорогу й після десятитижневого плавання, яке справді дуже благотворно вплинуло на здоров’я маркізи, висадилися у Веракрусі. Ельвіра прибула в Америку не тільки зовсім здоровою, але й ще прекраснішою, ніж будь-коли.
У Веракрусі ми застали одного з вищих офіцерів віце-короля, який був висланий зустріти нас і супроводжувати до Мехіко. Цей чоловік багато розповідав нам про достоїнства графа де Пенья Велес і про звичаї, які панують при його дворі. Ми вже знали деякі подробиці завдяки нашим зв’язкам з Америкою. Повністю заспокоївши своє марнославство, віце-король розпалив у собі надзвичайну пристрасть до жінок і, не зумівши бути щасливим у шлюбі, шукав задоволень серед вишуканих красунь, якими колись славилося іспанське товариство.
Ми недовго залишались у Веракрусі й відбули надзвичайно приємну подорож до Мехіко. Як ви знаєте, ця столиця знаходиться посеред озера; настала вже ніч, коли ми під’їхали до берега. Незабаром ми побачили не менше ста ґондол, освітлених лампіонами. Найрозкішніша вийшла вперед, підійшла до берега, і ми побачили віце-короля, який вийшов з неї і звернувся до моєї дружини з такими словами:
— Незрівнянна дочко жінки, яку я й досі не перестав кохати! Я гадав, що
