Твори - Гі де Мопассан

Він одказав:

— Чи ж можна таке говорити?

Вона знову:

— Проте я ж бачу, що лови вас надять більше, ніж я.

Він простогнав:

— Хіба не ви наказали мені конче самому вбити звіра?

А вона поважно відповіла:

— Так, я на це розраховую. Ви маєте вбити його при мені.

Тоді він здригнувся на сідлі, стиснув острогами коня, аж той став диба, — і скрикнув нетерпляче:

— А, до лиха! Нічого ж не вийде, коли ми довше лишатимемось тут.

На це вона заговорила до нього ласкаво, кладучи йому руку на плече та — ніби сама того не помічала — погладжуючи гриву його коневі. Засміялась і кинула йому:

— Проте ж треба, щоб це сталося… або… для вас же гірше.

Тут вони звернули праворуч на невеличку зарослу доріжку, і раптом, щоб минути навислу гілку, вона схилилась до нього так, що він міг відчути на шиї в себе лоскіт її волосся. Тоді він брутально схопив її в обійми і, доторкнувшись до скроні великими своїми вусами, шалено поцілував.

Спочатку вона й не ворухнулася, віддаючись цьому безумному поцілунку; потім одним рухом повернула голову, і — чи то з її волі, чи випадково — маленькі жіночі уста зустрілися з його губами, над якими вився хвилею русий волос.

Нараз — може, зніяковівши, а може, відчувши докори сумління, — вона вдарила коня, і той зірвався вчвал. Вони довго їхали, ні разу навіть не глянувши одне на одного.

Шум ловів тим часом наближався. Здавалося — весь ліс од нього двигтить. Зненацька, ламаючи віти, струшуючи псів, що начіплялися на нього, пробіг закривавлений кабан.

Барон засміявся переможним сміхом, скрикнув:

— Хто мене любить, той за мною! — і щез у гущавині, немовби ліс поглинув його.

За кілька хвилин по тому вона виїхала на галявину, де барон саме підводився, — заболочений, з розірваною одежею, із закривавленими руками, а звір лежав долі, і в його лопатці стримів засаджений аж по держальце мисливський ніж.

Здобич паювали для псів при смолоскипах, у тиші ніжної, меланхолійної ночі. Місяць фарбував у жовте червоні факели, що затуманювали ніч смоляним своїм димом. Собаки їли вепрячі тельбухи, від яких ішов важкий запах, гризучись за них між собою. І доїжджачі, і пани-мисливці колом оточили псів і голосно грали в роги. Музика розходилась на весь гай, підхоплювана луною далеких долин, будила сторожких оленів та гавкотливих лисів і непокоїла малих сірих кроликів, що гралися на узліссях.

Злякані нічні птахи літали над псами, що шалено рвали свою здобич. Жінки, розчулені від усієї цієї дикої краси, стиха обпиралися на руки своїх кавалерів і почали розходитися з ними по алеях, перше ніж собаки кінчили свою вечерю.

Знеможена, охоплена ніжністю та втомою, пані д’Авансель промовила до барона:

— Хочете пройтись парком, друже мій?

Він ні слова не відказав і, тремтячи з пристрасті, повів

її.

Зараз же вони обнялись. Вони йшли тихою ходою під зовсім майже оголеними вітами, крізь які сіялось місячне проміння; їхнє кохання, їхній пал, їхня жадоба обіймів так зросли в. цю хвилину, що вони мало не впали під одним високим деревом.

Роги змовкли. Стомлені собаки спали вже на псарні.

— Вернімось, — промовила молода жінка, і вони рушили назад.

Доходячи вже до замку, вона сказала млосним голосом:

— Я так зморилась, що зараз піду в постіль, друже мій.

А коли він хотів обняти її для останнього поцілунку, вона

випорснула в нього з рук, кинувши на прощання:

— Ні… я спати хочу… Хто мене любить, той за мною…

За годину, коли мертва тиша огорнула замок, барон,

по-вовчому крадучись, вийшов із своєї кімнати і обережно постукав у двері до коханої. Вона не відповідала, — він спробував одчинити сам. Двері були незамкнені.

Спершись на вікно, вона марила. Він упав їй до ніг, цілуючи їх шалено крізь нічну одежу. Вона не промовила ні слова, тільки пестливо перебирала його волосся своїми тонкими пальцями.

Аж от вона відхитнулась, ніби наважилась на щось велике, і сказала йому твердим, хоча й тихим голосом:

— Я зараз вернусь. Почекайте.

І палець її, простягнений у нічному сутінку, показав на ліжко, що невиразно біліло в глибині кімнати.

Тоді він, схвильований, вражений, з тремтячими руками, швидко навпомацки роздягся і пірнув у свіжі простирадла. Він розкішно простягся, майже забувши про кохану, — такий приємний був цей дотик чистої білизни для його втомленого рухом тіла.

Вона не верталась: певне, тішилася, примушуючи його мучитись від жадання. У ніжній млості він заплющував очі і віддавався мріям про солодку хвилину, що от-от мала настати. Та поволі тіло його обважніло, думки затуманились, заслалися млою. Втома знемогла його, він заснув.

Він спав міцним, непереможним сном змореного мисливця аж до самого світання.

Раптом крізь напіввідчинене вікно почувся крик півня,

що сидів близько на дереві. Барон кинувся від цього несподіваного дзвінкого голосу і розплющив очі. Почуваючи біля себе жіноче тіло, лежачи на незнайомому ліжку, не тямлячи ще як слід, де він і що з ним, барон сонно промурмотів:

— Що? Де це я? Що там таке?

А вона, що не спала всю ніч, придивляючись до цього чоловіка з розкуйовдженим волоссям, з червоними очима, з товстими губами, відповіла зневажливо, як звичайно говорила зі своїм мужем:

— Нічого. То півень проспівав. Спіть собі, пане, не турбуйтесь.

Пригода Вальтера Шнафса

Роб єрові Пеншону

Відколи Вальтер Шнафс ступив на землю Франції в лавах армії завойовників, він мав себе за найнещаснішу в світі людину. Він був гладкий, ходив на превелику силу, голосно сапав, і в нього страшенно боліли ноги, плоскостопі й дуже товсті. До того ж він був людиною миролюбною та добродушною, зовсім не войовничою і не кровожерною, мав четверо дітей, яких дуже любив, та молоду біляву жінку, за якою щовечора тяжко журився, згадуючи про її любощі, поцілунки й турботи. Він любив уставати пізно, а лягати рано, не поспішаючи їсти щось смачне і цмулити пиво в пивницях. А ще він розмірковував про те, що разом із життям назавжди зникнуть і всі земні розкоші й утіхи, тим-то мав у душі люту ненависть, ненависть воднораз інстинктивну і свідому, до всіх гармат, рушниць та табель, а надто до багнетів, бо почував себе не досить вправним, щоб боронити цією замашною зброєю своє опасисте черево.

Вночі, загорнувшись у шинелю й лежачи на землі поруч своїх товаришів, що гучно хропли, він довго думав про далеку, покинуту родину й про ті небезпеки, що чатують тут на нього. Коли