Твори - Гі де Мопассан

Полковник ревів:

— Пильнуйте полоненого!

Нарешті дійшли до мерії. Відчинили в’язницю і, розв’язавши Вальтера Шнафса, увіпхнули його досередини.

Двісті озброєних людей розташувалися навколо охороняти будинок.

Тоді, дарма що ознаки розладу шлунка вже довгенько завдавали йому муки, пруссак, не тямлячи себе з радості, узявся танцювати, танцювати, як скажений, сплескуючи руками, задираючи ноги, танцювати, аж заходячись від сміху, поки, вкрай знесилений, не звалився під стіну.

Він був у полоні! Він урятований!

Отак замок Шампіньє був відбитий у ворога, який володів ним усього шість годин.

Полковника Ратьє, торговця сукном, що звершив цей подвиг на чолі національної гвардії Ла-Рош-Уазеля, нагородили орденом.

Гарсоне, кухоль пива!

Хосе Марії де Ередіа

Чому я зайшов того вечора до тієї пивниці? Я й сам не знаю. Було холодно. Надворі мрячило, і мжичка, кружляючи в повітрі, прозорим серпанком оповивала газові ліхтарі й вкривала тротуари, що вилискували під освітленими вікнами, осяваючи рідку грязь та брудні ноги перехожих.

Я йшов без певної мети. Мені просто хотілось прогулятися трошки після обіду. Минув будинок Ліонського кредиту, вулицю Вів’єн та ще якісь вулиці. Раптом я побачив велику пивницю, де було не дуже людно, і ввійшов, сам не знаючи навіщо. Пити мені не хотілось.

Швидко перебіг очима приміщення, де б краще сісти,

і обрав собі місце обік якогось літнього чоловіка, що палив

чорну, як вуглина, дешевеньку глиняну люльку. Шість чи вісім скляних підставок, зібраних у стіс перед ним, вказували на кількість кухлів пива, які він устиг уже випити. Я не роздивлявся на свого сусіда. Зразу впізнав у ньому любителя пива, одного з отих завсідників, що приходять уранці, щойно пивницю відчиняють, і йдуть увечері, коли її зачиняють. Він був брудний, з лисиною на маківці, масні шпакуваті патли спадали на комір сюртука. Його занадто широке вбрання було, очевидно, пошите ще за тих часів, коли він мав черевце. Можна було здогадатись, що штани в нього держалися погано й що він не міг і десяти кроків ступити, щоб не підсмикнути й не підтримати цю кепсько прилаштовану частину вбрання. Чи мав він на собі жилет? На саму думку про його черевики і про те, що вони ховають, мене брав жах. Обтіпані краї манжетів були чорнісінькі, так само як і нігті.

Щойно я сів поруч нього, як він спокійним голосом звернувся до мене:

— Як проживаєш?

Я рвучко повернувся до нього й так і вп’явся йому в лице очима.

— Невже не впізнаєш? — сказав він знов.

— Ні!

— Де Барре.

Я був приголомшений. Це був граф Жан де Барре, мій колишній шкільний товариш.

Я стиснув йому руку, такий здивований, що аж не добирав потрібних слів.

Врешті я пробелькотів:

— А ти як, добре живеш?

— Та помаленьку собі,— спокійно відповів він.

Він замовк. Задля ввічливості я ще запитав:

— А… що ж ти робиш?

— Та ось бачиш! — байдуже відказав він.

Я відчув, що червонію. Але правив своєї:

— Ну, а взагалі?

— Та день крізь день те саме, — промовив він, випускаючи густі клубки диму.

Потім, стукаючи об мармурову стільницю монетою в два су, що лежала тут же, він гукнув:

— Гарсоне, два кухлі!

Десь далеко повторили: «Два кухлі на четвертий!» Потім, ще далі, чийсь інший голос верескливо скрикнув: «Даю!» А ще трохи згодом з’явився гарсон у білому фартусі, він ніс два кухлі пива, розхлюпуючи на ходу жовту піну на посипану піском підлогу.

Де Барре одним духом вихилив кухоль і, облизуючи з вусів піну, знов поставив його на стіл.

— Що ж нового? — запитав він далі.

Та що нового міг я йому розповісти? Я пробурмотів:

— Та нічого нового, мій друже. Я от крамарюю…

— І це… тобі подобається? — спитав він усе тим самим байдужим голосом.

— Та ні, але що вдієш? Треба ж біля чогось працювати!

— Навіщо?

— Та щоб мати якесь діло.

— А нащо це здалося? От я, ти сам бачиш, нічого не роблю, анічогісінько. Я ще розумію: працювати, коли не маєш ні сантима. Але живучи при достатку — це вже марна річ. Навіщо працювати — для себе або для інших? Коли ти працюєш для себе самого, бо це тобі подобається, — тоді все гаразд; коли ж ти стараєшся для інших, то ти дурень, та й годі.

Він поклав люльку на стіл і знову гукнув:

— Гарсоне, кухоль пива! — Потім провадив далі: — Розмова викликає в мене спрагу. Я не звик розмовляти. Так ось, я не роблю нічого, животію собі та старію. Помираючи, я не шкодуватиму ні за чим. У мене не буде жодних згадок, крім оцієї пивниці. Ані жінки, ані дітей, ні будь-якого клопоту, ні жалощів — анічого. Отак краще.

Він вихилив поданий кухоль, провів язиком по губах і знов узявся до своєї люльки.

Я глянув на нього з подивом.

— Але ж ти не завжди був отаким? — спитав я.

— Пробач, завжди, ще з колежу.

— Та це ж не життя, мій любий. Це щось жахливе. А все ж ти, напевно, щось таке та робиш, щось любиш, маєш яких-небудь приятелів.

— Ні. Я встаю опівдні, приходжу сюди, снідаю, п’ю пиво, чекаю на вечір, обідаю, п’ю пиво; потім о пів на другу вночі повертаюсь додому спати, бо пивниця вже зачиняється. Це ось і досаждає мені щонайбільш. З останніх десятьох років я не менше шести згаяв на оцім стільці, в кутку. А решту часу — в себе в ліжку і більш ніде. Іноді я розмовляю з відвідувачами пивниці.

— А що ти робив спочатку, приїхавши до Парижа?

— Проходив курс юридичних наук… У кав’ярні Медічі.

— Ну, а потім?

— Потім перебрався на цей бік Сени й оселився тут.

— Навіщо ти перебрався сюди?

— Що вдієш, не можна ж звікувати весь вік у Латинському кварталі! Нинішні студенти надто галасливі. Але тепер я з місця не зрушусь. Гарсоне, кухоль пива!

Я був певен, що він глузує з мене. Отож не поступався.

— Гаразд, скажи відверто: тебе спіткало якесь лихо? Напевно, тобі не пощастило в коханні. Ти, безперечно, пережив якесь горе. Скільки тобі років?

— Тридцять три. Але з вигляду не менше сорока п’яти.

Я уважно роздививсь на нього. Його зморшкувате, занедбане обличчя справді здалося мені майже старечим. На маківці крізь рідке довге волосся світила шкіра непевної чистоти. Він був густобровий, мав величезні вуса й буйну бороду. Раптом, не знати з чого, я уявив, яка чорна вода була б у мисці, якби в ній вимити всю оту щетину.

— Справді,— сказав я, — ти на