Твори - Гі де Мопассан
Дівчинка проплакала два дні й відтоді дуже страждала.
Вона приїздила щороку; проходила повз нього, не зважуючись* його й привітати, а він не вшановував її навіть поглядом. Вона кохала його до нестями. Вона сказала мені: «Його самого я лише й бачила на землі, пане лікарю, я навіть не помічала, чи є ще інші чоловіки».
Батьки її померли. Вона продовжувала їхнє ремесло, але, замість однієї собаки, взяла двох, двох страшних собак, яких ніхто не зважувався зачіпати.
Повернувшись одного разу в це село, де лишилося її серце, вона помітила вродливу даму, що виходила з аптеки Шуке під руку з її милим. То була його жінка — він одружився.
Того ж вечора вона кинулась у ставок, що на площі біля мерії. П’яний нічний гультяй витяг її й відніс до аптеки. Молодий Шуке вийшов у халаті, щоб її оглянути і, нібито не впізнавши, роздяг, розтер і тоді сердито сказав: «Та це ж божевілля! Не робіть більше таких дурниць!»
Цього було досить, щоб вона видужала! Він говорив з нею! Вона довго почувала себе щасливою.
У винагороду за свої турботи він нічого не захотів узяти, хоч вона будь-що намагалася йому заплатити.
Отак минуло все її життя. Вона лагодила стільці й марила про Шуке. Щороку вона бачила його за вікном аптеки. Вона завела звичку купувати в нього запаси домашніх ліків. Отож бачила його близько, розмовляла з ним і, крім того, давала йому гроші.
Як я вам уже сказав, вона померла навесні. Розповівши мені цю сумну історію, вона попросила мене все, що заощадила за своє життя, віддати тому, кого так покірно кохала: адже вона працювала тільки для нього, навіть голодувала, аби тільки щось відкласти й мати певність, що принаймні хоч раз, як вона помре, він подумає про неї.
Вона віддала мені дві тисячі триста двадцять сім франків. Коли вона упокоїлась, я залишив двадцять сім франків священикові на похорон, а решту забрав з собою.
Наступного дня я пішов до подружжя Шуке. Вони саме кінчали снідати, сидячи одне проти одного, обоє гладкі й червоні, пихаті й задоволені, від них тхнуло аптечним духом.
Мене запросили сісти й почастували вишнівкою, я випив і розчулено почав розповідати, певний, що вони зараз пустять сльозу.
Зрозумівши, нарешті, що його кохала ця волоцюжка, ця плетільниця солом’яних стільців, це перекотиполе, Шуке аж підстрибнув з обурення, ніби вона кинула тінь на його репутацію, вкрала повагу чесних людей, особисту честь, дорожчу йому за все життя.*
Дружина роздратовано, як і він, повторювала: «Жебрачка! Жебрачка!» — не знаходячи інших слів.
Він підвівся й почав ходити великими кроками позад столу, його аптекарська шапочка зсунулася на одне вухо. Він бурмотів:
— Чи це ж годиться, пане лікарю? Яка жахлива річ для чесної людини! Що робити? О! Якби я знав про це ще за її життя, я прохав би жандармів арештувати її й запроторити до в’язниці. Звідти вона не вийшла б, запевняю вас!
Наслідки мого побожного вчинку мене приголомшили. Я не знав, що робити, що казати. А втім, доручення треба було виконати до кінця. Я сказав:
— Вона заповіла віддати вам свої заощадження — дві тисячі триста франків. Але оскільки моє повідомлення було вам, очевидно, дуже неприємним, то, може, краще віддати ці гроші бідним?
Подружжя глянуло на мене, задубівши з несподіванки.
Я вийняв з кишені мізерні гроші — з усіх країв і всіх номіналів, золото впереміш з мідяками, — й спитав:
— Як ви вирішите?
Перша заговорила пані Шуке:
— Ну, коли це остання воля цієї жінки, то, мені здається, нам важко відмовитись.
Чоловік трохи зніяковіло підтримав:
— Ми могли б за ці гроші купити щось нашим дітям.
Я сухо сказав.
— Воля ваша.
Він відповів:
— То давайте, як вона вам це доручила; ми знайдемо спосіб пустити їх на якесь добре діло.
Я віддав гроші, попрощався й вийшов.
Другого дня Шуке прийшов до мене й гостро сказав:
— Адже вона… ця жінка лишила тут ще й свого возика. Що ви з ним зробите?
— Нічого. Беріть його, коли хочете.
— Гаразд, це мені підходить: я зроблю з нього курінь на своєму городі.
Він збирався йти. Я покликав його:
— Вона лишила ще стару шкапу й двох собак. Може, ви візьмете їх?
Він спинився, вражений.
— Та що ви! Тільки цього ще бракувало! Що мені з ними робити? Розпорядіться ними на свій розсуд.
Він засміявся, далі подав мені руку, і я її потиснув. Що ви хочете? Не можна лікареві з аптекарем в одній окрузі ворогувати.
Я лишив собак у себе… Священик, у якого був великий двір, узяв коняку. З воза Шуке зробив собі курінь, а за гроші купив п’ять облігацій залізниці.
Оце єдине глибоке кохання, що я зустрів за все життя.
Лікар замовк.
Тоді маркіза зі слізьми на очах зітхнула:
— То правда, тільки жінки вміють кохати!
На морі
Анрі Сеарові
Недавно в газетах можна було прочитати таке повідомлення:
«Булонь-на-морі, 22 січня. Нам пишуть:
Страшне нещастя засмутило жителів нашого узбережжя, що вже й так зазнали багато лиха за два останніх роки. Рибальське судно під командою шкіпера Жавеля, входячи в порт, було відкинуте на захід і розбилося об скелі перед молом.
Незважаючи на всі зусилля рятувального човна й на кинуті линви, четверо чоловіків та юнга загинули.
Буря триває. Побоюються нових катастроф».
Який це шкіпер Жавель? Чи не брат однорукого?
Коли я не помилився, то бідолаха, якого знесла хвиля між уламків його розбитого баркаса, бачив вісімнадцять років тому ще одну трагедію, жахливу й просту, як і всі драми на цих грізних хвилях.
Жавель-старший був тоді за шкіпера на рибальському судні.
Це було судно, чудово пристосоване для риболовлі. Міцне настільки; що не боялося ніякої негоди, з круглим дном, воно гойдалося на хвилях, наче корок. Завжди у відкритому морі, завжди його шмагає важкий і солоний вітер Ла-Маншу, а воно невтомно крає хвилі, напнувши вітрила і тягнучи збоку велику сіть, що оре по дну океану, підбираючи всіх тварин, які заснули в камінні: плескуватих риб, наче прилиплих до піску, незграбних крабів на кривих ногах, омарів з гострими вусами.
Коли піднімався легкий бриз і невелика хвиля, судно починало риболовлю. Всю сіть було припасовано до дерев’яного, обшитого залізом стрижня, якого спускали з допомогою двох линв, намотаних на два вали на краю човна. І судно, ставши за вітром і течією, тягло за собою снасть, що дряпала
