Твори - Гі де Мопассан
На початку кожного бою він відчував таку кволість у ногах, що, напевно, впав би на землю, коли б не думка, що тоді через нього перейде ціла армія. А коли він чув свистіння куль, у нього дибом ставало волосся.
Отак, охоплений жахом та тривогою, він жив цілі місяці.
Армійський корпус, у якому він служив, посувався до Нормандії. Якось його послали у розвідку з невеличким загоном, що мав тільки оглянути місцевість і потім відступити. Скрізь, здавалось, було спокійно: ніщо не вказувало на те, що десь готуються вчинити опір.
Отже, пруссаки безтурботно спустилися в маленьку долину, перерізану глибокими ярами, коли сильна стрілянина, поваливши зразу чоловік двадцять, примусила їх спинитися, і загін вільних стрільців, що вихопився раптом з малесенького гайка, з наставленими багнетами кинувся наперед.
Спочатку Вальтер Шнафс аж прикипів до місця; він був такий приголомшений та розгублений, що й на думці навіть не мав тікати. Потім йому враз страшенно закортіло дати драла, але зараз же він згадав, що бігає, як черепаха, проти цих сухорлявих французів, котрі наближалися до нього, стрибаючи, мов дикі кози. Раптом, побачивши за шість кроків од себе широкий рівчак, геть-чисто зарослий чагарником з сухим листям, він скочив туди, навіть не подумавши, чи там глибоко, немов кидаючись з моста в річку.
Він пролетів стрілою крізь рясне плетиво ліан та гострих колючок, що подряпали йому лице й руки, і важко гепнувся об каменисте дно.
Звівши догори очі, Вальтер Шнафс побачив небо крізь пробитий ним просвіт. Цей зрадницький просвіт міг виказати його, і він обережно поповз по дну рову, під захистком переплетеного гілля, посуваючись якомога швидше і віддаляючись від поля бою. Згодом він спинився і знову сів затаївшись, немов заєць, у високій сухій траві.
Протягом якогось часу він чув ще постріли, крики та жалісні вигуки. Потім шум битви почав затихати, а далі й ущух остаточно. Навкруги знов запанувала тиша та спокій.
Аж ось біля нього щось заворушилось. Він здригнувся з жаху. Це була якась маленька пташка: вмостившись на галузці, вона колихнула засохле листя. Майке цілу годину після цього серце у Вальтера Шнафса гупало прискорено й важко.
Надходила ніч, наповнюючи лощину мороком. Солдат узявся роздумувати. Що має він діяти? Що з ним буде? Чи не повернутися до своєї армії?.. Але як саме? Яким шляхом? І йому тоді доведеться почати знов це жахливе життя, сповнене тривоги, страху, втоми й муки, яке почалося для нього разом з війною. Ні! Він почував, що в нього вже не стане на це відваги. Йому вже несила зносити виснажливі переходи й щохвилини наражатися на небезпеку.
Але що ж робити? Не міг же він увесь час ховатися в цьому видолинку аж до кінця війни. Авжеж, ні. Коли б не треба було їсти, то його б не дуже злякала така перспектива, але ж їсти треба, і треба щодня.
А він був сам-один, із зброєю, в мундирі, на ворожій території, далеко від товаришів, що могли б його оборонити. Дрож перебігав у нього по тілу.
Аж ось він подумав: «А якби мене взяли в полон…» І в нього аж здригнулося серце, так шалено, так нестерпно захотілось йому потрапити в полон до французів. Полонений! Так, він був би врятований, ситий, сидів би собі за сторожею в якійсь гарній в’язниці і мав би притулок, захищений від куль та шабель. Полонений! Яке ж це щастя!
Отже, він вирішив: «Піду й здамся в полон».
Він підвівся, щоб негайно здійснити свій намір. Але зараз же непорушно спинився на місці — такі важкі думи зненацька обсіли йому голову, такий жах знов обійняв його.
Де він має здатися в полон? Як саме? За яких обставин? І жахливі картини смерті враз постали перед його очима.
Він наражатиметься на страшну небезпеку, сам-один тиняючись полями в оцій своїй гостроверхій касці. А якщо він натрапить на селян? Адже, побачивши беззахисного пруссака, що відстав від війська, вони уб’ють його, як бродячого собаку! Вони порішать його своїми вилами, мотиками, косами, заступами! Знавіснівши від прикрої поразки, вони зроблять з нього кашу, паштет.
А якщо він зустріне вільних стрільців? Адже ж ці люті вояки не додержують ні закону, ні дисципліни, вони розстріляють його просто для розваги, щоб збавити час, щоб посміятися, дивлячись на його фізіономію. І він уже бачив себе притуленим до стінки, проти дванадцяти рушничних дул, що-немов дивляться на нього своїми круглими чорними отворами.
А якщо він надибає французьку армію? Передовий загін вважатиме його за лазутчика, за сміливого й хитрого солдата, що сам пішов*у розвідку, і в нього, безперечно, стрілятимуть. І в його вухах уже лунала безладна стрілянина солдатів, що залягли в кущах, тоді як він один серед поля падає на землю, подірявлений, немов решето, їхніми кулями, які він уже відчував у своєму тілі.
Охоплений відчаєм, він сів знову. Становище здавалося йому безвихідним.
Запала вже глупа ніч, ніч німа й темна. Він не ворушився більше, здригаючись за кожним таємничим звуком у пітьмі. Почувши кроля, що виліз із нори, Вальтер Шнафс мало не кинувся тікати. Совині крики краяли йому серце, завдаючи раптового жаху, болісного, немов рана. Він ви-тріщував свої булькаті очі, силкуючись угледіти щось у мороці, і йому раз у раз ввижалося, що хтось іде недалеко.
Після нескінченних годин, сповнених жорстокої туги, він побачив нарешті через свою листяну стелю, що небо починає ясніти. Тоді він відчув незвичайну полегкість — тіло його позбавилось напруження і немов одразу відпочило, серце втихомирилось, очі заплющились. Він заснув.
Коли він прокинувся, сонце, здавалося, стояло в нього над головою; мабуть, був уже полудень. Жоден звук не порушував сумної тиші полів; і враз Вальтер Шнафс відчув, що страшенно зголоднів.
Він позіхнув, і на думку про ковбасу, про смачну солдатську ковбасу, в нього покотилася з рота слина й аж узяло за живіт.
Він підвівся, ступив кілька кроків, відчув, як підупадає на ноги, і знову сів, щоб ще раз обміркувати своє становище. Протягом цих двох або трьох годин він зважував усі «за» і «проти», щохвилини міняв рішення і, почуваючи себе зовсім пригніченим та знедоленим, вагався між найсуперечливішими доводами.
Нарешті йому сяйнула одна думка, вона здалася йому цілком логічною та практичною, а саме — підстерегти
