Розкоші і злидні куртизанок - Оноре де Бальзак

— Теодора мають “угробити”, — сказав Лапурай, — гарний хлопець! Яка рука! Яка сміливість! Яка втрата для суспільства!

— Так, Теодор Кальві “хряпає” (їсть) свій останній шматочок, — сказав Біффон. — Ах, його “хмари” повинні таки дуже добре “покліпати очима” по ньому, бо цю шельмівську дитину кохали.

— Так оце ти, старигане? — сказав Лапурай Жакові Коллену.

І разом з двома своїми супутниками, що йшли з ним під руку, він загородив новоприбулому дорогу.

— О! “Маза”, ти, значить, зробився “кабаном”? — додав Лапурай.

— Кажуть, що ти “засуслив филипчики” (привласнив наші золоті)? — провадив. Біффон з погрозливим виразом.

— Ти нам “гнатимеш саргу” (даси нам грошей)? — спитав Шовковинка.

Ці три запитання вибухнули, як постріл із пістоля.

— Не жартуйте з бідним священиком, якого примістили сюди помилково, — машинально відповів Жак Коллен, відразу впізнавши своїх трьох товаришів.

— Ну, якщо “хайло” не його, так “дзвоник” той самий, — сказав Лапурай, поклавши руку Жакові Коллену на плече.

Цей жест і вигляд його трьох товаришів раптом витягли “мазу” з його прострації і повернули йому почуття реального життя, бо протягом цієї фатальної ночі він блукав у безкраїх духовних світах почуттів, шукаючи там нових шляхів.

— “Не рубай рагу на мазу” (не збуджуй підозр проти хазяїна), — тихенько сказав Жак Коллен глухим і загрозливим голосом, що дуже нагадував рикання лева. — “Загрібайло” (поліцейський) тут, хай він “наскочить на міст” (впіймається). Я граю “штуковину” (комедію) для “фананделя в тісній дірі” (товариша в скруті).

Це було сказано зі зворушливістю священика, що намагається навернути нещасних, і супроводилось поглядом, яким Жак Коллен обвів дворик, побачив під аркадами наглядачів і глузливо показав їх трьом товаришам.

— Чи тут немає “зухерів”? “Запаліть лупетки й принюхайтесь” (дивіться і помічайте). “Не капайте на мене, бережімо роззявину, врукавичте мене в кабана” (не визнавайте мене, будьмо обережні, і поводьтесь зо мною як зі священиком), або я “розчереплю” вас, ваших “хмар” і вашу “саргу” (я розорю і вас, і ваших жінок, і ваші капітали).

— “Філониш з наськими” (ти, значить, не довіряєш нам)? — спитав Шовковинка. — Ти прийшов, щоб “вивудити тітку” (врятувати друга)?

— Мадлена “прибрана під вільхову поперечку” (готова для Гревської площі), — сказав Лапурай.

— Теодор! — сказав Жак Коллен, ледве не підскочивши, ледве не скрикнувши.

Це був останній удар для цього розбитого велетня.

— Його “пришиють”, — повторив Лапурай, — він уже два місяці “запакований для пасажу” (засуджений до страти).

Жак Коллен відчув раптову млость, коліна його підітнулись; троє його товаришів підтримали його, але він не втратив духу і склав руки, набувши зажуреного виразу. Лапурай і Біффон шанобливо підтримали святотатця Дурисмерть, тим часом як Шовковинка побіг до наглядача, що вартував біля ґратчастого входу до приймальні.

— Цей поважний священик хотів би сісти, дайте стілець для нього.

Отже, справа, задумана Бібі-Люпеном, не вдалася. Дурисмерть, так само, як Наполеон, впізнаний своїми солдатами, досяг поваги і покори від трьох каторжників. Для цього досить було двох слів. Ці два слова були: ваші жінки і ваші гроші — “хмари і сарга” — все те, до чого сходять справжні прихильності людини. Ця загроза була для трьох каторжників знаком найвищої влади, бо “маза”, очевидно, досі тримав у руках їх статки. Все ще могутній, на волі, їх “маза” не зрадив їх, як казали дволичні друзі; крім того, цікавість трьох каторжників була збуджена уславленою спритністю і вмілістю їх шефа, бо в тюрмі цікавість стає єдиним збудником для цих зів’ялих душ. Зрештою, сміливе переодягання Жака Коллена, яке він зберіг навіть під засувками Консьєржері, запаморочило трьох злочинців.

— Бувши в секретній чотири дні, я не знав, що Теодор так близько до “абатства”... — сказав Жак Коллен. — Я прийшов, щоб урятувати одного бідного хлопця, який повісився там учора о четвертій, аж ось переді мною нове лихо: немає більше тузів у моїй грі...

— Бідний маза! — сказав Шовковинка.

— Ах, “булочник” (чорт) покидає мене! — скрикнув Жак Коллен, вириваючись з рук своїх товаришів і підводячись з грізним виглядом. — Буває така хвилина, коли світ перемагає нашого брата, і мішок (палац правосуддя) нарешті нас поглинає.

Начальник тюрми, повідомлений про непритомність іспанського священика, сам прийшов у дворик, щоб стежити за ним. Він посадив його на стілець проти сонця, розглядаючи все з тією грізною пронизливістю, що зростає час від часу при виконанні подібних обов’язків, ховаючись під видимою байдужістю.

— Ах, боже ж мій! — сказав Жак Коллен. — Бути змішаним з такими людьми, з покидьками суспільства, злочинцями, вбивцями... Але Бог не покине свого слугу. Любий пане начальнику, я відзначу своє перебування тут актами милосердя, які залишать пам’ять по собі. Я наверну цих нещасних, вони взнають, що в них є душа, що їх чекає вічне життя, що, втративши все на землі, вони ще можуть завоювати небо, небо, яке належатиме їм ціною справжнього, щирого каяття.

Цю промову, виголошену з євангелічною зворушеністю, почули двадцять-тридцять в’язнів, що прибігли і скупчились позаду трьох грізних каторжників, які стримували цікавих на відстані трьох футів своїми лютими поглядами.

— Цього ми таки послухали б, пане Го, — сказав грізний Лапурай.

— Мені казали, — провадив Жак Коллен, біля якого стояв пан Го, — що в цій тюрмі є засуджений до страти?

— Цієї хвилини йому читають відмову в касації, — сказав пан Го.

— Я не знаю, що це означає? — наївно спитав Жак Коллен, дивлячись навколо себе.

— Господи! Який ж він “дядя сарай” (простак), — сказав юначок, що раніш розпитував Шовковинку про найкращі “гургани” на “леваді”.

— Ну, так сьогодні чи завтра його “скосять”, — сказав один із арештантів.

— Скосять? — спитав Жак Коллен, з такою необізнаністю і невинністю, що вразив і захопив трьох фананделів.

— Їхньою мовою, — відповів начальник, — це означає виконання смертної кари. Якщо секретар читає відмовлення в касації, кат, очевидно, зараз отримає наказ про виконання.