Розкоші і злидні куртизанок - Оноре де Бальзак
Лапурай, як ми побачимо далі, палко кохав одну жінку. Шовковинка, егоїст-філософ, який крав, щоб створити собі майбутнє, дуже скидався на Паккара, фанатичного прибічника Жака Коллена, який утік разом з Прюданс Серв’єн, маючи на двох сімсот п’ятдесят тисяч франків. Він ні до кого не мав ніжних почуттів, зневажав жінок і любив тільки самого Шовковинку. Що ж до Біффона, то він дістав, як ми знаємо, своє прізвище через свої ніжні почуття до Біффи. І всі ці три славетні особи “хеври” мали свої рахунки з Жаком Колленом, і рахунки досить заплутані.
Тільки скарбник знав, скільки членів товариства було в живих, які були капітали кожного. Смертність, характерна для цих вкладників, входила в розрахунки Дурисмерті, коли він вирішує “свиснути грошву” на користь Люсьєна. Ховаючись від уваги своїх товаришів і від поліції протягом дев’яти років, Жак Коллен був майже певен, що він дістав спадщину (згідно з законами хартії великих фананделів) від двох третин своїх вкладників. Хіба не міг він, крім того, послатись на сплату вже “скошеним” фананделям? Зрештою, начальник великих фананделів був вільний від будь-якого контролю. З необхідності йому довіряли абсолютно, бо життя диких тварин, яке провадять каторжники, вимагало найвищої делікатності порядних людей в їх власному середовищі. За розтрачені сто тисяч екю Жак Коллен тоді, мабуть, міг би розплатитись якоюсь сотнею тисяч франків. На той час, — як ми бачили, — Лапураєві, одному з кредиторів Жака Коллена, лишалось жити тільки три місяці. Забезпечений сумою, що значно перевищувала ту, яку зберігав його ватажок, Лапурай, очевидно, мав бути досить погодливим.
Однією з непохибних ознак, за якими начальники тюрми та їх агенти, поліція та її помічники, і навіть судові слідчі впізнають “поворотних коней”, тобто тих, хто вже їв “гургани” (сорт бобів, призначених каторжникам на харчі), — це їх звичка до тюрми; рецидивісти, природна річ, знають її звичаї; вони в себе дома, і ні з чого не дивуються.
Тому Жак Коллен, стежачи за собою, до цього часу прекрасно грав свою роль невинної і чужої людини — як у Ла Форс, так і в Консьєржері. Але, прибитий стражданням, пригнічений своєю подвійною смертю, — бо за цю фатальну ніч він двічі вмер, — він знову став Жаком Колленом. Наглядач був вражений, що іспанському священикові не доводилось показувати, як пройти в дворик. Цей досконалий актор забув свою роль, він спустився крученими сходами башти Бонбек, як постійний мешканець Консьєржері.
“Бібі-Люпен має рацію, — сказав сам до себе наглядач, — це — “поворотний кінь”, це — Жак Коллен.”
У ту хвилину, як Дурисмерть з’явився, немов у рамі, в дверях башти, в’язні, скінчивши купівлю біля кам’яного стола, так званого стола Людовика Святого, розійшлися по дворику, дуже тісному для них; отже, нового арештанта помітили всі зразу, з тим більшою швидкістю, що нема нічого такого точного, як погляд в’язнів: у дворику вони всі перебувають, немов павук у центрі свого павутиння.
Це порівняння — математично точне, бо, оскільки погляд скрізь натикається на високі і чорні стіни, арештант, навіть не дивлячись, завжди бачить двері, крізь які входять наглядачі, вікна приймальні і сходів башти Бонбек, єдині виходи в дворику. При тій глибокій ізоляції, в якій підсудний перебуває, він у всьому бачить подію, всім цікавиться, його нудьга, яку можна порівняти з нудьгою тигра в зоологічному саду, збільшує в десять разів силу його уваги.
Не зайвим буде визначити, що Жак Коллен, одягнений, як священик, що не дбає про костюм, носив чорні штани, чорні панчохи, черевики зі срібними пряжками, чорний жилет і темно-коричневий сюртук певного крою, який завжди, при всякій роботі, виказує священика, особливо коли ці ознаки поєднуються з характерно підстриженим волоссям. Жак Коллен носив перуку надзвичайно церковного вигляду і добірної природності.
— Диви, диви! — сказав Лапурай Біффонові, — погана прикмета! “Кабан” (священик)! Як він сюди потрапив!
— Це одна з їх штук, — “зухер” (шпиг) нової породи, — відповів Шовковинка. — Це якийсь переодягнений “петлев’яз” (колишня кінна сторожа), — прийшов сюди зайнятись комерцією.
Жандарм на “арго” має різні назви: коли він переслідує злодія, це — “петлев’яз”; коли він його ескортує, це — “гревська ластівка”; коли веде його на ешафот, це — “гусар гільйотини”.
Щоб закінчити опис дворика, треба, мабуть, у кількох словах змалювати двох інших фананделів.
Селер’є, він же “Овернець”, він же “Татусь Ралло”, він же “Тачечник”, нарешті “Шовковинка” (він мав тридцять імен і стільки ж паспортів) буде далі називатись тільки цим останнім прізвищем, єдиним, яке йому давали у “вищій хеврі”.
Цей глибокодумний філософ, що побачив у лжесвященикові жандарма, був чолов’яга п’яти футів чотирьох дюймів зросту, всі мускули в нього надзвичайно випинались. Під величезним черепом блимали маленькі оченята, вкриті, як у хижого птаха, сірими, матовими твердими повіками. З першого погляду він нагадував вовка шириною своїх щелеп, різко окреслених і виразних; але жорстокість, виявлена цією подібністю, врівноважувалась хитрістю, жвавістю його рис, хоч і подзьобаних віспинами. Різко окреслений край кожного шраму був немов одухотворений. У кожному світився глум. Життя злочинців, невідривно пов’язане з голодом і спрагою, ночівлями на набережних, на березі, на мостах і на вулицях, з оргіями, коли святкують перемогу міцними напоями, наклало на це обличчя немов шар лаку. Якби Шовковинка показався в своєму природному вигляді, поліційний агент, жандарм впізнав би свою дичину за тридцять кроків; але він дорівнювався Жакові Коллену в умінні гримуватись і переодягатись. У цю хвилину Шовковинка, нехтуючи костюмом, як великі актори, що
