Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Сучасна проза » Розкоші і злидні куртизанок - Оноре де Бальзак

Розкоші і злидні куртизанок - Оноре де Бальзак

Читаємо онлайн Розкоші і злидні куртизанок - Оноре де Бальзак
дбають про одяг тільки на сцені, був одягнений у щось подібне до мисливської куртки з обірваними ґудзиками і подертими петлями, крізь які було видно білу підкладку, поганенькі зелені туфлі, нанкові штани, що стали сіруватими; а на голові в нього був картуз без козирка, підв’язаний старим півшовковим шарфом, подертим і вицвілим.

Біффон являв цілковиту протилежність Шовковинки. Цей славнозвісний злодій, невеличкий на зріст, жирний, товстий, рухливий, з блідим обличчям, із запалими чорними очима, з кривими ногами, одягнений як кухар, лякав своїм обличчям, позначеним усіма характерними ознаками хижого звіра.

Шовковинка і Біффон залицялись до Лапурая, що не мав уже ніякої надії. Цей убивця-рецидивіст знав, що не мине й чотирьох місяців, як відбудеться над ним суд, вирок і страта. Тому Шовковинка і Біффон, “друзі” Лапурая, називали його не інакше, як “канонік”, тобто “канонік абатства Вхід-не-без-досади”. Легко можна зрозуміти, чому саме Шовковинка і Біффон так улещували Лапурая. Лапурай десь заховав двісті п’ятдесят тисяч франків золотом, свою частку здобичі, заробленої в “подружжя Кротта”, як каже обвинувальний акт. Яку розкішну спадщину може він залишити двом фананделям, хоч ці колишні каторжники й мали повернутись через кілька днів на каторгу.

Біффонові і Шовковинці за кваліфіковані крадіжки (тобто з обтяжливими обставинами) загрожував вирок на п’ятнадцять років каторги, з додатком десяти років попереднього строку, самовільно перерваного ними. Таким чином, хоч вони мали відбути — один двадцять два, а другий двадцять шість років каторжних робіт, обидва сподівались утекти і розшукати золоту купу Лапурая. Проте, “десятитисячник” зберігав свою таємницю, бо не вважав за потрібне розкривати її, поки не буде засуджений. Належачи до найвищої аристократії каторги, він нічого не виказав про своїх співучасників. Характер його був відомий. Пан Попіно, слідчий у цій жахливій справі, не міг нічого добитись від нього.

Цей грізний тріумвірат стояв у глибині дворика, тобто під вікнами пістолей. Шовковинка закінчував інструктувати юнака, який вскочив уперше і, бувши певний, що його засудять на десять років каторжних робіт, довідувався про різні “левади”.

— Так от, хлопче, — казав повчальним тоном Шовковинка в ту хвилину, коли з’явився Жак Коллен, — різниця між Брестом, Тулоном і Рошфором ось яка...

— А ну, “бувалий”, — сказав з цікавістю новака якийсь молодий чоловік.

Цей юнак з доброї родини, над яким тяжіло обвинувачення у фальшуванні, вийшов з пістолі, суміжної з тією, де був Люсьєн.

— Синочку, — провадив Шовковинка, — в Бресті ти можеш бути певен, що за третім разом витягнеш ложкою з казана “гурганів”. У Тулоні — матимеш їх тільки за п’ятим разом, а в Рошфорі ніколи не впіймаєш, хіба що ти “бувалий”.

Сказавши це, глибокодумний філософ пішов за Лапураєм і Біффоном, що, дуже заінтриговані “кабаном”, попростували по дворику назустріч Жакові Коллену, який ішов, прибитий своїм стражданням. Заглибившись у свої думки — думки розвінчаного імператора, — Дурисмерть не помічав, що він є центром загальної уваги, об’єктом усіх поглядів, і рухався повільно, дивлячись на фатальне вікно, на якому повісився Люсьєн де Рюбампре. Жоден з в’язнів не знав про цю подію, бо сусід Люсьєна, молодий фальшувальник, нічого про це не сказав з причин, про які ми скоро дізнаємось. Троє фананделів стали в ряд, щоб загородити дорогу священикові.

— Це не “кабан” — сказав Лапурай до Шовковинки, — це “поворотний кінь”. Дивись, як він волочить праву!

Треба пояснити тут, — бо не всім читачам траплялося коли-небудь відвідати каторгу, — що кожний каторжник спарований ланцюгом з другим (завжди молодий вкупі зі старим). Вага цього ланцюга, приклепаного до кільця над щиколоткою, така, що через рік у каторжника утворюється довічна неправильність ходи. Примушений напружувати одну ногу більше ніж другу, щоб тягти оцю “ручку” (так звуться на каторзі кайдани), — засуджений назавжди засвоює звичку до такого зусилля. Пізніше, коли він не носить уже кайданів, з цим приладдям буває те ж саме, що й з відтятими ногами, від яких ампутований завжди страждає. Каторжник завжди відчуває “ручку”, він ніколи не може позбутися цього тиску в ході: мовою поліції, “він волочить праву”. Ця ознака, відома серед каторжників так само, як і серед поліцейських агентів, хоч і не дає змоги остаточно впізнати товариша, але все ж сприяє цьому.

У Дурисмерті, який утік уже вісім років тому, цей рух був значно ослаблений, але поринувши в думки, він ішов так повільно й урочисто, що хоч який малопомітний був цей дефект ходи, він мусив упасти в око такому досвідченому спостерігачеві, як Лапурай. Зрештою, зрозуміло, що каторжники, перебуваючи на каторзі завжди вкупі і не маючи інших об’єктів для спостереження, настільки вивчають вигляд своїх товаришів, що знають певні звички, непомітні для їх постійних ворогів: шпигів, жандармів і поліцейських комісарів. Ось чому каторжник, надісланий на парад легіону Сени, впізнав по своєрідному сіпанню щелепних м’язів лівої щоки підполковника цього загону — славнозвісного Коньяра, і той був заарештований, бо, не зважаючи на впевненість Бібі-Люпена, поліція не наважувалась повірити в тотожність графа Понті де Сент-Елен і Коньяра.

— Це наш “маза” (хазяїн), — сказав Шовковинка, зустрівши неуважний погляд Жака Коллена, — погляд, який кидає людина, що поринула в прірву розпачу, на все, що її оточує.

— Заприсягаюсь, що це Дурисмерть! Певна річ! — сказав, потираючи руки, Біффон. — О! Його зріст, його плечі, але що він зробив? Він не схожий на самого себе.

— О! Розумію, — сказав Шовковинка, — в нього є план. Він хоче побачити свою “тітку”, яку скоро мають скарати.

Щоб дати хоч невиразне уявлення про особу, яку в’язні, “фараони” й наглядачі називають “тіткою”, досить буде навести прекрасне слівце начальника однієї з центральних в’язниць, сказане ним покійному лордові Дергему, що відвідав під час свого перебування в Парижі всі тюрми. Цей лорд, цікавлячись усіма подробицями французького правосуддя, навіть наказав покійному Сансонові, катові, устаткувати механізм і попросив, щоб при ньому стратили живе теля, бо хотів мати уяву про дію машини, прославленої французькою революцією.

Начальник, показавши тюрму, дворики, майстерні, камери тощо, тицьнув пальцем на якесь приміщення з жестом огиди. — Сюди я не поведу вашу милість, — сказав він, — бо це відділ “тіток”... — Ао! — сказав лорд Цергель, — а це ж що таке? — Це третя стать, мілорд.

Відгуки про книгу Розкоші і злидні куртизанок - Оноре де Бальзак (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: