Іван Богун. У 2 тт. Том 2 - Юрій Володимирович Сорока

І от уже Стефан, сміючись від ейфорії, яка охопила його після таких видінь, летить знову на чоло війська, вимагає вина, здіймає келих і п'є старе угорське разом з найближчими товаришами. Старий венгржин, у свою чергу, ще більше розпалює молодого Потоцького, і він відчуває себе по-справжньому щасливим. О, так! Це сам пан Єзус послав йому бунтівника Хмельницького. Недаремно перед від'їздом батько шепнув йому: «Іди, і нехай історія напише тобі славу!»

Переночувавши в урочищі Княжі Байраки, Стефан повів своє військо далі й у вівторок другого травня вийшов до річки Жовті Води. Нашвидку оглянувши місцевість, він без довгих роздумів віддав наказ переправлятися на її протилежний, лівий берег. І хоча нічого не віщувало небезпеки, першими на переправу пішли ті, кого менш за інших цінував пан рейментар – Переяславський та Білоцерківський полки реєстрового козацтва. Гусарію та рейтарів до часу було залишено у двох похідних колонах, проміж які повільно втягувався обоз і драгуни ар'єргарду.

Стефан розглядав у далекозору трубу як перші три сотні Переяславського полку, долаючи болотистий берег, заглибилися в неглибоку, але досить широку після весінньої повені річку, коли почув стукіт копит за спиною і нерішуче покашлювання людини, яка намагалася привернути до себе увагу. Ще деякий час він спостерігав за тим, як коні реєстровиків ідуть до грудей занурені у брудну воду, як метушливі козаки в синіх жупанах швидко розхоплюють на плечі мішки з возів, аби не дати їм попсуватися від води, як вони до пояса у воді переходять Жовті Води вслід за комонними, одразу скидаючи там у вози своє добро і похапцем викручуючи шаровари та поли жупанів.

Нарешті Потоцький відірвався від окуляра і поглянув на прибулих. Перед ним стояли переяславський полковник Адам Душинський і сеймовий комісар козацького війська Яцек Шемберг.

– Слово гонору, панове, сі блакитні мухи рухаються надто повільно, а нам ще вкрай потрібно встигнути переправити обоз шляхетного панства і військо. Пане Шемберг, не могли б ви, гм… підігнати їх, чи що?

Шемберг, сорокатрирічний шляхтич, який провів на королівській службі от уже чверть сторіччя, блиснув на Стефана поглядом сталевих, з червоними прожилками, очей з-під густих сивуватих брів і обурено заворушив схожими на жмут соломи вусами:

– Але ми, проше пана, мусимо розвантажувати вози, інакше значна частина припасу й провіанту буде зіпсована. У цьому і є основна затримка.

Потоцький зітхнув:

– То є кепсько, панове, дуже кепсько!

– Ми тут, ваша милість, саме з питання переправи, – зиркнувши з-під лоба промовив Душинський.

– Прошу?

– Особисто я дотримуюся думки про недоцільність переправи, – похмурий вираз обличчя Душинського виразно промовляв, що він цілком упевнений у сенсові своїх слів.

– Гм… Цікаво! А що саме наштовхнуло вас на таку думку? – звився Потоцький.

Полковник приречено зітхнув і ще раз прокашлявся.

– Головним чином те, – усе ж уперто продовжив він гнути своє, – що на протилежному боці немає навіть кількох миль рівної і вільної від рослинності місцини для облаштування табору, самі лишень озера та болітця.

– Але, прошу вибачення, який табір? – запротестував Потоцький. – Хіба ми тут для того, щоб подібно до кротів вкопуватись у землю? Ні, полковнику! Попереду ще кілька годин ясного сонячного дня, тож я маю на меті подолати близько десяти миль до того, як ми будемо змушені зупинитися на ночівлю. Пан Душинський, очевидно, бачив недобрий сон, або його налякала якась мара, коли він радить поводити себе, мов запорізька наволоч, закопуючись у землю без жодної на те необхідності.

Душинський густо почервонів і заграв жовнами, уп'явшись поглядом у саркастичну посмішку Потоцького, але промовчав. Йому на допомогу прийшов Шемберг:

– Пане Стефане, його милість має рацію. Недоцільно робити таких ризикованих маневрів, як переправа, знаходячись на ворожій території, якщо не проведено ґрунтовну розвідку на місцевості. А більш ворожої території, аніж тут, годі пошукати, ми наближаємося до самого серця Запоріжжя!

– Але пан забуває про Кодак, – скривив губи Стефан, – під час найменшого руху ребелії його комендант, поважний пан Гродзицький, зобов'язаний повідомити мене!

– І все ж таки я наполягаю на проведенні розвідки на тому боці Жовтих Вод, – уперто схилив голову Шемберг, якого Миколай Потоцький конфіденційно вповноважив опікати Стефана, оберігаючи його від юнацької запальності й необдуманих рішень.

Кілька хвилин Стефан мовчав. Його неприємно вразили сумніви підлеглих у доцільності його, командуючого, рішень. Але в душі він не міг не погодитись із Шембергом і Душинським – серед цих триклятих боліт можна втратити військо не менш швидко, аніж утратив його Септимій Вар у Тевтобурзькому лісі. Урешті Стефан вирішив змінити тон із саркастичного на підкреслено шанобливий:

– Вельмишановна шляхта має знати, що я ніколи не пропускав повз вуха добру пораду мудрих людей, тож і ваші зауваження вважаю якщо не слушними, то принаймні гідними уваги. Отже, пане Душинський, не відмовте в люб'язності взяти із собою необхідну кількість переяславців і здійснити розвідку на кілька миль углиб лівобережжя Жовтих Вод. На щастя, ваші козаки першими почали переправу, тож готові вирушити негайно, як тільки завантажать на вози свої дорогоцінні пожитки. Ми ж з панами Шембергом, Чарнецьким та Сапєгою, у свою чергу, помислимо, як нам забезпечити себе від несподіваного нападу.

– Слухаю, – коротко кинув Душинський і повернув коня. Потоцький деякий час супроводжував його поглядом, мимоволі замішувавшись неймовірно чіткою і вишуканою риссю полковникового коня.

– Гей, жовніре! – крикнув нарешті він крізь зуби до найближчого герольда з почту. Той шанобливо наблизився і схилив голову. – Відшукай панів Сапєгу і Чарнецького. Передай їм, що я волів би порадитись, нехай негайно їдуть сюди.

За годину, встигнувши переправити на лівий берег Переяславський та Білоцерківський полки, а також близько півтори тисячі драгунів, переправу вирішили припинити до повернення під'їзду Душинського, а ще через годину спітнілий і вкритий з ніг до голови бризками тванюки посланець, із стегна якого стирчала довжезна татарська стріла, з'явився перед Потоцьким і, мляво рухаючи потрісканими губами, повідомив, що загін його милості пана полковника на відстані половини милі від річки Саксагані наскочив на великий татарський чамбул і під час швидкої сутички був розбитий. Рештки роз'їзду з важко пораненим паном полковником, відбиваючи атаки татар, оборонною рукою прямують сюди, під прикриття основних сил. Лише закінчивши доповідь, посланець захитався в сідлі й неодмінно гепнувся б на землю, якби його не підхопили одразу кілька жовнірів. Пополотнілий Потоцький одним рухом зіскочив на землю і зігнувся над пораненим.

– Скільки маємо часу? Молю тебе, лицарю, не мовчи!

Але козак не відповів жодного слова. Його бліде восковою блідістю обличчя