Іван Богун. У 2 тт. Том 2 - Юрій Володимирович Сорока
Уже за годину козацька рада обрала наказним отаманом Филона Джеджалія і ухвалила рухатися на з'єднання із Хмельницьким.
Богун сидів на одній з лав своєї чайки і терпляче очікував, доки Михайло обробить його рану і перев'яже її. Поряд лежала закривавлена сорочка, пола каптана Богуна теж була вкрита темно-рудими плямами.
– Та тихіше, ідоле! Пече немов каленим залізом! – здригнувшись, мовив Іван до молодого козака, коли той особливо дошкульно зачепив досить велику рану, яка вже почала вкриватися запеченою кров'ю.
– То нічого, – бадьоро відповів Михайло. – От якби на два пальці праворуч, тоді…
– Що тоді? – кинув на нього нетерплячий погляд Богун.
– Тоді б пан чайковий отаман не гримав би на мене, а терпляче очікував би поки я закінчу… Терпи, кому кажу!
– А я що по-твоєму роблю?!
– От і славно, пане хорунжий…
Михайло ретельно промив краї Іванової рани оковитою, в якій перед тим розчинив півзаряда пороху, приклав шмат чистого полотна з якоюсь зеленкуватою маззю і щільно перев'язав довгим полотняним ременем.
– Ну, здається все. У сорочці народився, пане Іване! Ще б трохи, і… одне слово – натовкли б тобі груди олив'яними сливами. Я то бачив, як тебе отим ударило. Думав, усе, відкозакувався наш Богун!
Іван криво посміхнувся:
– Най спробують довбнею добити! – він обережно натяг каптан на поранений бік. – А що, багато братчиків у цій оказії полягло?
– Бог не без милості, козак не без удачі, – знизав плечима Михайло. – Але дванадцятеро полягли, як у степу трава. Кількох поранено – чув про це, коли за твоїм дорученням до Джеджалія бігав. Пан отаман звелів усіх на крутому березі Дніпра поховати, нехай дивляться на веселу Дніпрову хвилю… А поряд німців, які їх і постріляли. І навіщо нам з отим стервом баритися?
– Вони не стерво, Михаиле.
– Пхе! – насупився Михайло. – А хто ж бо? Та вони ж у нас стріляли, тобі он мало ребра не потрощили, братчиків побили. Якби на те моя воля, скинув би слідом за Барабашем!
Іван, скривившись від болю, що його завдав необережний рух, дістав з піхов шаблю. Оглянувши закривавлене лезо, заходився витирати його просоченою гусячим жиром ганчіркою.
– Ти на війні був? – запитав згодом у Михайла.
– Доси ні.
– Коли ти, Михаиле, хоч кілька разів заглянеш в обличчя смерті, коли відчуєш на собі її холодне дихання, ти або зламаєшся і зрозумієш, що класти власне життя на шальку терезів – це не твоє, або це затягне тебе і почне п'янити не гірше, ніж жбан оковитої. І ось саме тоді ти зрозумієш: воїн воїна повинен поважати, навіть коли вони знаходяться в націлених одна на одну батавах… Ті люди сміливо підняли зброю проти багатотисячного табору. Тому що це було їх роботою. Вони знали, яка доля на них очікує, але ні один не відступив. Хіба такі люди не достойні слави і почестей?
Михайло помітно знітився після таких слів хорунжого і нічого не відповів. Богун ще кілька хвилин витирав з блискучого полірованого леза плями запеченої крові, після чого стромив шаблю назад у піхви. Погляд його несподівано впав на зішкулене під лавою тіло за кілька кроків від нього. Розгон! За останніми подіями Богун зовсім забув про свого безталанного осавула.
– Михаиле! – гукнув він.
– А хіба що?
– Подивись лишень, бранець наш ще живий? Лежить он без руху.
Михайло швидко перескочив через кілька лав і схилився над Розгоном. Коли підвів голову, на обличчі його сяяла посмішка:
– Та він спить! Хропе, немов кабан у соломі!
– Підійми його, – і собі посміхнувся Іван.
Михайло несильно штурхнув лежачого ногою.
– Підіймайтеся, вашмость! Годі спати, так і суд Божий проспите.
Розгон гарячково підхопився, ударившись головою до лави. Дико зиркнув навколо і нарешті спинив погляд на постаті Богуна.
– Негайно накажіть мене розв'язати! – нервово скрикнув він.
Богун знизав плечима.
– Розв'яжи, – кинув Михайлу.
Короткий замах ятагана, і мотузки впали на дно чайки. Похмурий Розгон сів на лаву, не в силі стояти на затерплих ногах.
– Що ще? – заглянув йому в очі Богун.
– Глузуєш? – сплюнув за облавок Розгон. – Марно глузуєш. Відпусти мене негайно.
– А хто тебе, осавуле, тримає?
– Клянуся Богом, ти
