Іван Богун. У 2 тт. Том 2 - Юрій Володимирович Сорока

І, немов угадавши настрій Богуна, козаки затягли пісню. Довгу, як степ і сумовиту, як доля. Суворі низькі голоси сповнювали простори співом, у якому чулась безмежність, не менша від безмежності Дикого Поля. Безмежність людських почуттів, пристрастей, суму й радості одночасно. Вони їхали назустріч долі, тож віддавшись цілком до її рук, співали про свою покірність Божій волі та готовність сприйняти все, що буде подаровано їм провидінням.

– Що засумував, Іване? – почув несподівано для себе поряд голос Охрімця.

– Це не сум, Тарасе, – похитав головою він.

– А що? Чи, може, пісня жалобить?! Гей, соколики! – вигукнув сотник гучним голосом. – А що затягли, мов на поминках! К бісу сум! Чи чуєш, бандуристе?!

– Чую, батьку! – долетів голос чубатого бандуриста.

– Про Сагайдака вшквар, про Дорошенка! Так ушквар, щоб чули бурлаки – славного ми племені-роду. Є нам про що згадати, кого славити. Ушквар, щоб не сумували молодці, а несли своє життя кирпатій з посмішкою та приказкою!

Мить – і залунало над рядами Вороновицької сотні, а скоро й поширилось над Брацлавським полком, над чигиринцями, черкасцями, корсунцями та канівцями:

Попід, попід гаєм

Та й женці жнуть,

Попід, попід гаєм

Та й женці жнуть!

А попід горою

Яром – долиною

Козаки йдуть!

Гей! Широкою

Козаки йдуть…

– Добре, дітки, от тепер любо-дорого! – гримів Охрімець. А що, Богуне, розверни нашу славну хоругву, негоже її в чохлі нам тримати!

І от уже тріпоче над Івановою з червоним верхом і срібною китицею шапкою малинове полотнище. Важкими хвилями оксамиту полум'яніє, вловивши на собі подих свіжого степового вітру. А розкотисті козацькі голоси виводять, аж хмари куріпок виринають з молодої зелені обабіч шляху:

Попе-попереду Дорошенко,

Попе-попереду Дорошенко!

Веде своє військо,

Військо Запорізьке хорошенько!

– Го-го-го! – шаленіє Охрімець. – А де ж ти, батьку, досі був?! Застоялись-мо, зачекалися! Діло буде, Богуне, справжня робота. Відчуваєш, хорунжий?! Тож слава Хмелю, слава!

Настрій сотника, немов полум'я сухому хмизу, передається Іванові. І десь у минулому, а радше у глибинах пам'яті зник коханий образ, залишивши відчуття волі й насолоди козацьким життям. Слава й воля або мед п'є, або кайдани тре! Цієї миті Іван немов побачив себе стороннім поглядом: верхи на гнідому бахматі, чия грива мало не торкається землі, з довгим держалом шитої золотом хоругви, сяюче щастям обличчя, вкрите тижневою щетиною, очі сміються, за плечима чорним опалом відсвічує сталь мушкетного ствола; на грудях, перекреслюючи блакитне сукно жупана, висить перев'язь з «дванадцятьма апостолами»,[9] нижче червоний шовк очкура і руків'я турецьких пістолів.

– Відчуваю, Тарасе! – кричить він до Охрімця, а в небо над ними злітають нові, одчайдушно веселі рядки:

А по-, а позаду

Сагайдачний,

А по-, а позаду

Сагайдачний!

Що проміняв жінку

На тютюн та люльку,

Необачний!

Гей, долиною, гей,

Сагайдачний!

І разом із цією одчайдушно-веселою піснею прийшло до Івана відчуття сили і непереможності початої ними справи. Десятки років усвідомлене холодним розумом та палким серцем, тепер воно перетворилося у щось реальне, таке, що простягни лишень руку, і відчуєш його – гаряче, повне надій і сподівань…

IV

На ранок четвертого травня становище військ Стефана Потоцького помітно погіршилося: Хмельницький вирішив полишити свій тимчасовий табір у лісі, тож, у супроводі гуркоту литавр і співу сурем, підвів свої полки впритул до польських, форсувавши Жовту і опинившись всього за дві з половиною версти від передових укріплень Потоцького, який напередодні дещо відступив від річки. Усе ж комунікацій з покинутим табором на горі козацький гетьман не полишив, ретельно охороняючи їх від ймовірних під'їздів противника. Надто вигідним у стратегічному плані майбутньої битви був плацдарм на вкритій лісом горі. Шляхетне панство, яке наглядало за жовнірами під час земляних робіт по укріпленню табору, могло на власні очі бачити тих, кого ще кілька тижнів тому похвалялося розігнати самими лишень канчуками. Але зараз у мостивих панів було надто багато клопоту і важливих справ, щоб згадувати про ті оптимістичні обіцянки. Та й вкриті лісом балки й болотисті низини Жовтих Вод підходили для таких цілей незрівнянно менше, аніж обшиті дубом і драповані сукном бенкетні зали, де можна було бундючно підкрутити вуса і вдарити острогою до мармурових плит підлоги, оповідаючи тендітній панночці із сяючими від захоплення очима про своє молодецьке лицарське життя, безкінечну відвагу, зрівняну лише з відвагою Гектора та Ахіллеса.

З табору Хмельницького пильно наглядали за будівництвом польських укріплень. Не забували й про зміцнення власних позицій – перед виставленими у три ряди і засипаними землею возами запорожці копали рів, влаштовували шанці, артилерійські позиції. Сам Богдан-Зиновій стояв на підвищенні, поблизу обкладеної мішками з піском нотшлянги. Поклавши правицю на руків'я цяцькованої золотом турецької шаблі, уважно слідкував за тим, що діялось у польському стані, де схожі на мурах копирсалися піхотинці й козаки, жовтувато-сивими ланцюжками тяглися пасма свіжовикопаної землі. Це був міцної статури п'ятдесятитрирічний чоловік, дещо вищого за середній зросту, з широкими плечима, дужими жилавими руками і невеликим, як для його літ, черевцем. На засмаглому обличчі застиг задумливий вираз, карі, вкриті сіточкою зморшок навкруг них, очі дивилися з ледь помітною втомою. По-шляхетному високе чоло перерізали дві глибокі зморшки. Круто вигнуті смолисті брови, прямий ніс і довгі, з тонкими пасмами сивини, вуса, під якими розташувалися тонкі, міцно стиснені губи і вольове підборіддя. Весь образ гетьмана свідчив про його внутрішню силу і рішучість людини, яка спроможна повести за собою. На Хмельницькому був одягнений із червоного сукна каптан, укритий майстерним золотим та срібним шиттям, видрова шапка з пером на діамантовій застібці, широкі червоні шаровари і жовті сап'янові чоботи. Наряд доповнювали золоті остроги і вкриті золотом піхви шаблі, виділяючи його на тлі сірих свитин, білих вишиванок або, у кращому випадку, вигорілого червоного сукна каптанів, що в них були зодягнені більшість козаків, або темних кирей кількох старшин, які знаходились поруч. З них хіба що Данило Нечай, котрий завжди полюбляв гарний одяг, міг посперечатися в цьому з гетьманом. Проте Хмельницький не надавав таким дріб'язкам жодної уваги. Він ще хвилину постояв, розглядаючи ворожий табір, потім повернувся до своїх старшин.

– Пройдемося, панове полковники, – звернувся він до них глибоким і чистим голосом, який однаково міг належати як талановитому співаку, так і доброму промовцю. – Наглянемо за будівництвом табору, а заодно й погомоніти б не завадило. Геть намети такої ясної днини!

І гетьман покрокував гребенем валу, минаючи оббиті із середини