Його прощальний уклін, Артур Конан Дойль

— Вам це блискуче вдалося, містере Голмс. Але як ви взагалі здогадалися, що він у будинку?

— За відбитком пальця, Лестрейде. Пригадуєте, як ви сказали: «Все ясно!»? Все було справді ясно. Напередодні відбитка не було — у цьому я був упевнений. Як ви могли помітити, деталі мають для мене велике значення. Раніше я ретельно оглянув весь передпокій і достеменно знав, що стіна була чиста. Отже, відбиток з’явився вночі.

— Але як?

— Дуже просто. Коли Олдейкр із Мак-Фарлейном розбирали папери, Джонас Олдейкр міг підсунути юнакові конверт, а той, запечатуючи його, натиснув на м’який сургуч великим пальцем. Він міг зробити це мимоволі й одразу забути. А може, Олдейкр і не підсовував, а все вийшло якось само собою, і він сам не очікував, що відбиток може знадобитися. Але потім, сидячи у своїй норі та міркуючи, він зрозумів, що за допомогою відбитка можна сфабрикувати незаперечний доказ проти Мак-Фарлейна. А вже зняти восковий зліпок із сургучевої печатки, вколоти палець голкою, вичавити на віск кілька крапель крові і прикласти до стіни в передпокої — власною рукою чи рукою домовпорядниці було зовсім не важко. Б’юся об заклад, серед паперів, які прихопив із собою у сховок наш самітник, ви знайдете й конверт із відбитком великого пальця на сургучевій печатці.

— Дивовижно! — вигукнув Лестрейд. — Чудово! Ось тепер усе справді ясно, як день. Але навіщо йому знадобилася вся ця інсценізація, містере Голмс?

Я розважався, дивлячись на детектива: зараз перед нами був не зарозумілий переможець, а боязкий шанобливий учень.

— Це зовсім нескладно. Джентльмен, котрий чекає нас унизу, має злісний, жорстокий і мстивий характер. Ви знаєте, що він колись пропонував заміжжя матері Мак-Фарлейна й отримав відкоша? Не знаєте, звісно! Я ж казав, що спочатку треба було їхати до Блекгіта, а вже потім до Норвуда... Він не пробачив образи, адже саме так сприйняв відмову, і все життя його хитрий, підступний розум виношував план помсти. Останні рік-два справи його похитнулися, ймовірно, через таємні спекуляції. Й одного чудового дня він зрозумів, що не вийде сухим із води. Тоді й вирішив одурити своїх кредиторів і виписав кілька чеків на значні суми на ім’я такого собі містера Корнеліуса, котрим, на мою думку, і є Олдейкр. Я ще не встиг встановити долю чеків, але не сумніваюся, що вони переказані на ім’я цього Корнеліуса в якесь провінційне містечко, куди Олдейкр, котрий веде подвійне життя, час від часу приїжджав. Задум його загалом, як мені здається, такий: зникнути, з’явитися деінде під іншим ім’ям, отримати гроші та почати нове життя. Він вирішив одночасно втекти від кредиторів і помститися. Бездоганна, неперевершена за своєю жорстокістю помста! Його, нещасного старого, вбиває з корисливих мотивів єдиний син його колишньої коханої. Вигадано й реалізовано майстерно. Мотив убивства — заповіт, таємний нічний візит, про який не знають навіть батьки, «забутий» ціпок, плями крові, обгорілі останки якоїсь істоти, ґудзики в попелі — усе, як книжка пише. Цей павук сплів павутину, що мала знищити Мак-Фарлейна. Я, у будь-якому разі, ще дві години тому не знав, як його врятувати. Але Олдейкру забракло почуття міри — чесноти, необхідної справжньому митцю. Йому захотілося покращити й так уже досконалий витвір. Сильніше затягнути мотузку на шиї нещасної жертви. Цим усе й зіпсував. Ходімо, Лестрейде, донизу. Хочу в нього щось спитати.

Олдейкр сидів у своїй вітальні, обабіч його крісла стояли правоохоронці.

— Шановні джентльмени, це був усього лише жарт, — скиглив він благально, не зупиняючись. — Запевняю, сер, я сховався тільки потім, аби поглянути, як мої друзі реагуватимуть на моє зникнення. Ви ж чудово розумієте, я б ніколи не дозволив, щоб із бідним Мак-Фарлейном щось сталося.

— А це вже вирішуватиме суд, — проголосив Лестрейд. — А поки що ви заарештовані за звинуваченням у змові та спробі навмисного вбивства.

— Що стосується ваших кредиторів — то вони, ймовірно, зажадають конфіскації банківського рахунку містера Корнеліуса, — додав Голмс.

Чоловічок сіпнувся й злісним поглядом вп’явся в Голмса.

— Бачу, що багато чим вам зобов’язаний, — прошипів він. — Колись я з вами ще порахуюся.

Голмс усміхнувся.

— Боюся, що найближчим часом вам буде не до цього. До речі, що ви поклали в штабель разом із старими штаньми? Здохлого собаку, кролів чи ще щось? Не хочете казати? Як нелюб’язно з вашого боку! Гадаю, що пари кроликів було досить. Будете писати про Норвудську справу, Ватсоне, — сміливо пишіть про кролів. Істина десь поруч...

Пригода з Чарльзом Оґастесом Мілвертоном

Минули роки після подій, про які я маю намір розповісти, однак описувати їх доводиться з великою обережністю. Довго я не міг, навіть украй стримано й вибірково оприлюднити ці факти, але тепер головна дійова особа недосяжна для людського закону, і з належними скороченнями цю історію можна розповісти так, аби нікому не нашкодити. Вона містить у собі унікальний випадок як кар’єри Шерлока Голмса, так і моєї. Нехай мені пробачать читачі, якщо я приховаю дату або якийсь факт, за яким вони могли би дістатися до справжніх учасників цієї драми.

Був холодний, навіть морозний зимовий вечір. Голмс і я здійснили одну зі своїх вечірніх прогулянок і близько шостої години повернулися додому. Коли Голмс запалив лампу, світло впало на картку, що лежала на столі. Поглянувши на неї, він із вигуком відрази кинув її на підлогу. Я підняв її й прочитав:

Чарльз Оґастес Мілвертон

Апддор-Таверз,

Гемпстед,

агент

— Хто це? — спитав я.

— Найгірша людина в Лондоні, — відповів Голмс, сідаючи та простягаючи ноги до вогню. — На зворотному боці картки щось написано?

Я перевернув.

— «Зайду о 6.30 Ч. О. М.», — прочитав я.

— Гм! Він зараз буде тут. Чи не відчували ви, Ватсоне, стоячи перед зміями в зоологічному саду, огиди та відрази, коли бачите цих слизьких, отруйних тварюк із їхнім крижаним поглядом і злими пласкими мордами? Саме такі почуття змушує мене відчувати Мілвертон. За час своєї діяльності я стикався з п’ятдесятьма вбивцями, і найгірший із них ніколи не викликав у мене такої відрази, як цей чоловік. Однак я не можу не мати з ним справи... Втім, він з’явиться на моє запрошення.

— Але хто ж він такий?

— Я вам скажу, Ватсоне. Це король усіх шантажистів. Хай допоможе небо чоловікові, а ще більше жінці, чиє добре ім’я опиниться у владі Мілвертона. Заволодівши їхньою таємницею, він тиснутиме на них із усміхненим лицем та кам’яним серцем, поки не знищить ущент. Він своєрідний геній, і в чесній торгівлі його акції цінувалися б високо. Його метод такий: поширює чутку, що готовий заплатити чималі гроші за листи, які компрометують заможних або знаменитих людей. Цей товар він отримує не лише від лакеїв і покоївок, котрі готові зрадити, але часто й від шляхетних мерзотників, котрі домоглися довіри та прихильності жінок. Знаю, що він заплатив сімсот фунтів одному лакею за