Місто Страшної Ночі - Редьярд Джозеф Кіплінг

Мартін відвів Ґоген-Сйла набік і висловив побоювання, чи не доведеться їм подати у відставку, як усе розкриється. Він був слабодухіший з них двох. Бо Ґоген-Сйл тільки звів брови й відказав, що, по-перше, він син лорда, а по-друге, він винний у цьому театральному воскресінні литаврового коня не більше, ніж іще не народжене немовля.

— Я ж тільки наказав, щоб коня вернули до полку якомога ефектніше, — провадив Єйл, напрочуд солодко всміхаючись. — То скажи, чи можу я за те відповідати, коли якийсь там йолоп-приятель вернув його в такому вигляді, що порушив душевний спокій цілого кавалерійського полку її величності?

— Та ти хлопець бравий і ще колись будеш генералом, — відказав Мартін, — але я б віддав свої шанси дістати під команду ескадрон за те, щоб цілому викрутитися з цієї халепи.

Доля пожаліла Мартіна й Гоґен-Єйла. Заступник командира відвів полковника до ніші за завісою, де звичайно молодші офіцери Білих гусарів грали вечорами в покер; і там, коли полковник досхочу налаявся, вони довго розмовляли потихеньку. Мабуть, заступник сказав, що паніку напевне збив якийсь один кавалерист, а розшукувати його тепер — марна річ; і я певен, що він довго розводився про те, яка то буде ганьба, коли виставити цей переполох усім на посміх.

— Нас же прозвуть «нічними бігунами», — казав заступник, наділений багатою уявою, — і «мисливцями на привидів», і кожен полк, скільки їх є в усій армії, наліпить нам якесь прізвисько. І хоч скільки пояснюйте, чужим ви ніколи не втлумачите, що офіцерів не було, коли почалася паніка. Задля честі полку і задля свого власного добра не зчиняйте бучі.

Полковника вже так зморила власна лють, що вкоськати його виявилось легше, ніж можна було сподіватись. Його лагідно, помаленьку переконали, що це неможлива річ — віддати до суду цілий полк, і так само неможливо завести справу на будь-кого з молодших офіцерів, причетних, на полковникову думку, до цієї витівки.

— Але ж ця тварюка жива! Її зовсім не пристрелено! — знову загорлав полковник. — Це ж відвертий непослух! Я пам’ятаю, як офіцера вигнали з полку за меншу — куди меншу провину. Вони ж із мене глузують, Матмене! Я вам кажу, вони з мене глузують!

Іще раз заступник заходивсь умовляти полковника і змагався з ним добрих півгодини. А під кінець з’явився з рапортом полковий старшина. В такому становищі йому ще не траплялось бувати, та не такий він був чоловік, щоб розгубився. Віддавши честь, він доповів:

— Полк увесь вернувся, пане полковнику, — а потім ще додав, щоб уласкавити командира: — І жодного коня не загнали.

Полковник тільки чмихнув і відказав:

— Ну, то йдіть повкладайте всіх у ліжечка та догляньте, щоб уночі не плакали.

Старшина пішов.

Полковника трохи потішив власний нехитрий дотеп, а крім того, йому вже самому соромно було за свою лайку. Заступник напосівся на нього знову, і вони проговорили до пізнього вечора.

А ще через день відбувся гарнізонний огляд, і полковник довго й круто вичитував Білим гусарам. Зміст його промови зводився до того, що коли вже литавровий кінь у таких літах зумів розігнати світ за очі цілий полк, то нехай він вертається на своє почесне місце на чолі оркестру, одначе сам полк, мовляв, — зграя неприторенних негідників.

Білі гусари радісно загорлали і стали підкидати вгору все, що лиш могли з себе зірвати; а як огляд скінчився, вони кричали полковникові «слава!», поки не похрипли. А лейтенанта Ґоген-Єйла не славив ніхто, і він тільки солоденько всміхався, держачись позаду.

Згодом заступник неофіційно сказав полковникові:

— Такі дрібнички забезпечують командирові любов солдатів і нітрохи не підривають дисципліни.

— Але ж я не дотримав слова, — відказав полковник.

— Дарма, — заспокоїв його заступник. — Зате від сьогодні Білі гусари підуть за вами в вогонь і у воду. Полки схожі на жінок. За марну цяцьку вони ладні зробити що завгодно.

А ще за тиждень Гоґен-Єйл одержав якогось чудного листа, підписаного: «Секретар товариства «Доброчинність і ревність». У листі просили «повернути наш кістяк, що перебуває, як ми маємо підстави гадати, у Вас».

— Що це, в дідька, за божевільний, що торгує кістяками? — спитав Ґоген-Єйл.

— Перепрошую, пане лейтенанте, — відповів старшина оркестру. — Кістяк тепер у мене, і я його поверну, як дасте дві рупії найняти підводу до цивільного селища. Він же в труні, пане лейтенанте.

Гоґен-Єйл усміхнувся, дав старшині дві рупії й сказав:

— Знаєте що? Напишіть на черепі дату.

Коли ви не вірите, що все це було насправді, і знаєте, куди треба піти, то можете самі побачити дату на черепі. Тільки не згадуйте цієї історії при Білих гусарах.

Мені відомо про неї, бо то я готував литаврового коня до воскресіння з мертвих. Кістяк йому зовсім не подобався.

Випадок з одним солдатом

Ура! Люблю життя солдатське я!

Гей, хлопці, гей! Там воленька буя!

«Шомпольний корпус»

Очевидці запевняють, ніби мало є таких дивовижних виявів слабкості людської природи, як масова істерика в дівочій школі. Вибухає вона несподівано, здебільшого в спекотний день, серед старших учениць. Котрась із дівчат раптом починає хихотіти, а тоді вже не може стриматись, закидає голову, і з очей у неї течуть сльози. Розумна вихователька в таку хвилину гримне на неї, та й по всьому. А коли вчителька м’якосерда та посилає когось по склянку води, то дуже можливо, що, дивлячись на першу, почне сміятися ще якась із дівчат — і теж захлинеться невтримним сміхом. Так істерика поширюється і може скінчитися трохи не таким самим гармидером, як буває в шостому класі хлоп’ячої школи. Досить одного тижня жаркої погоди, двох неквапливих прогулянок на день, щоденного ситного обіду — баранина з рисом, — прискіпливих учительок і ще деяких дрібничок, і матимете такі наслідки, що просто диво. Принаймні так твердять люди, що самі це бачили.

Звичайно, і директриса дівочого пансіону, і командир британського піхотного полку цілком слушно обурились би, якби хто порівняв їхніх підопічних. А тим часом за певних обставин Томмі Аткінса й справді можна довести до істеричної нестями. Він, правда, не плаче, проте виявляє свої почуття дуже недвозначно, а про результати пишуть у газетах, і статечні громадяни, люди, що навряд чи зуміють відрізнити рушницю від карабіна, вимагають: «Заберіть зброю в тварюки!»

Томмі не тварюка, і за своїм фахом — охороняти цих самих статечних людей — він повинен мати зброю при собі. Він, звісно, не носить шовкових панчіх,