Весілля в монастирі - Оксана Дмитрівна Іваненко
Коли він приїхав тепер — вона не впізнала його. Очі дивилися прямо й розумно. Розумно. В них мелькала іронія, не знана раніше. Але все було пристойно, чемно, і часом він так ласкаво й ніжно дивився на неї, як люблячий син, що вона намагалася нічого не помічати, відкидаючи свої сумніви, весь неспокій.
Ось приїде Ада — наречена, вони повінчаються, і все буде гаразд. Адже він стільки пережив, бої, поранення, лазарет. Що казати, він уже не хлопець — дорослий чоловік, — думала вона.
Сьогодні вона раділа, що так славно познайомила його з Єлизаветою Миколаївною, яка її просто чарувала і подобалася дужче й дужче. Вона, певно, не на багато старша за Аду. Добре, коли б вони також заприятелювали, і, певне, він з нею «відійшов» швидше, ніж із старою тіткою-монахинею, і добре, що Ада вже не побачить його таким нервовим і похмурим, яким він був. Он як вони сміються за столом, як Єлизавета Миколаївна уважно слухає його розповіді: вміти слухати — це важлива річ, та ще інколи докидає якесь дотепне, іскристе слівце! В неї така ж жвава розмова, як і вона сама. Мати Серафима заспокоїлась.
Раптом постукали, і зайшла Устинка.
— Отець диякон надіслав спитати, чи не у вас пані гостя.
— У нас, у нас, скажи, що у нас, хай не турбується, — наказала мати Серафима.
— Ой, як я засиділась, побіжу вже, — схопилася Єлизавета Миколаївна.
— Я вас проведу, — підвівся Ігор.
— Не треба, не треба, я нічого не боюся.
— Як можна, — заперечила мати Серафима. — Уже ж темно. А завтра обов’язково приходьте до нас обідати, мила Єлизавето Миколаївно. Гарику, одягни френч, уже прохолодно. Устинка його випрасувала, і він висить у передпокої. Єлизавето Миколаївно, я вам дам накидку, а то ще застудитеся.
— Ну, що ви, вечір такий теплий, — заперечила та.
— Тітонько, не сором бойового військового. Хай френч відпочине від мене, а я від нього.
Виходячи, Єлизавета Миколаївна побачила в передпокої на вішалці френч і помітила на ньому Георгіївський хрест, і перейнялась до Ігоря приязню — адже він нічого не розповідав про себе!
— Справді, мені навіть незручно перед хазяями і подругою, що я засиділася, — сказала Єлизавета Миколаївна, коли вони вийшли з дому.
— Незручно перед хазяями, незручно перед подругою, а ви ж казали, що нічого не боїтеся, — Ігор прискорив ходу, але Літа Миколаївна згадала про його поранену ногу.
— Не треба поспішати, — дбайливо мовила вона.
— Ви весь час пам’ятаєте... — вдячно почав Ігор, та вона його перебила:
— Яка різниця, що я на п’ять-десять хвилин прийду пізніше, адже вони знають, де я. — І вони спокійно пішли далі, не прискорюючи і не притишуючи кроків.
— До побачення. Дякую, — сказала Єлизавета Миколаївна коло дияконового дому.
— І я вам дуже вдячний. Приходьте завтра якнайраніше до тьоті, вона ж вас запросила на обід, і ви обіцяли.
— Обіцяла? Хіба?— заперечила Літа Миколаївна. — Я щось не пам’ятаю.
— А я пам’ятаю. Ви нічого не відповіли на це, значить, були згодні, — повчально мовив Ігор, — тьотя образиться, а я ще дужче. А поки що на добраніч, і хай вам сняться сни такі ж добрі, як ви сама.
Він говорив спокійно, жартома, потиснув їй руку, і вона відповіла:
— І вам також.
«Він дуже чемна і вихована людина, — подумала вона, заходячи в хату. — А хіба справді ігуменя запрошувала на обід, а я нічого не відповіла? Незручно, адже Ольга...»
Але Ольги ще не було, вона знову переказала, що родичі її не відпустили і буде тільки завтра ввечері.
Ну, як буде, так і буде.
Диякон з дияконихою зустріли Єлизавету Миколаївну не з образою, а ще з дужчою повагою. Сама ігуменя так приймає учительку їхніх синів!
— А племінник, жених, красивий?— спитала зацікавлено диякониха. — Я його давно не бачила, ще хлоп’ям.
— Дуже, — щиро відповіла Єлизавета Миколаївна, — такий високий, очі темні, великі, тільки надто знервований, він же поранений був, і шрам у нього на обличчі, на скроні, майже непомітний, не псує його.
— О, боже мій!— зітхнула диякониха. — Недарма мати Серафима така зажурена ходила, кажуть, і наречена красуня, і інститут закінчила, з таких там багатіїв, і дім у Петербурзі, і маєток неабиякий — одне слово, пани на всю губу — недарма з фронту прискакав.
— Та й він не з бідних, — вставив диякон, — мати Серафима теж добренький куш одписала, ні в