Весілля в монастирі - Оксана Дмитрівна Іваненко

— Ви знайомі?— спитала задоволено мати Серафима.

— Аякже! Це наша відома найкраща вчителька, така піклувальниця про своїх учнів, сиріт-приютян. А Галюша з вами?

— Ні, владико, я її не взяла.

— Шкода, шкода. Радий вас бачити.

— А це мій небіж, приїхав на кілька днів з фронту, — представила ігуменя Ігоря.

Літа зраділа, що увага від неї була відвернута, а то вона навіть зашарілася з несподіванки, а проте їй, звичайно, були приємні слова Неофіта.

— Я й не знав, що ви така знаменитість, — шепнув їй Ігор, сідаючи, як умовилися, поряд.

— Яка там знаменитість! Це я просто набридаю йому, коли треба влаштувати когось з трудолюбців в духовне училище.

— А хто це — трудолюбці?

— Це мої учні. Я ж учителюю в хлоп’ячому приюті, в Домі трудолюбія, — сказала Літа Миколаївна, наче всі на світі знали, що таке «трудолюбіє» і хто такі трудолюбці.

Ігор здивовано дивився на неї. Дім трудолюбія, сирітський притулок, уявлявся чимось сірим, тоскним, і раптом там щодня ця молода, жива жінка з таким пишним каштановим волоссям, такими синіми, навіть і не надзвичайно великими, але ж надзвичайно живими, виразними очима — до чого ж їй личить це синє з білим вбрання! І головне, головне — її усмішка. Чого вона усміхається і Неофіту, і батюшкам?!

І, як навмисне, Неофіт знову звертається до неї.

— А як ваша біженська школа? Вже завідуючий не пручається?

— О ні, він пишається таким своїм патріотизмом.

— Чужими руками жар загрібає, — зауважив диякон.

— Яка школа?— зацікавилась ігуменя.

— А в другу зміну в помешканні трудолюбської школи я вчу дітей біженців, підготовлюю до вступу далі, адже багато таких, хто пропустив зараз рік, а кому треба було вступити, складати іспити до гімназії, до реального. Наш Дім трудолюбія і ми — на околиці, недалеко від залізниці, там багато тепер біженців осіло, в чужому місті, все покинули, яка ж у них можливість ще й репетиторів наймати? Так що ж, відстати їм, поки війна не скінчиться? Вони ж переростками будуть! Ну, я в об’яві про те, що відкриваю школу для дітей біженців — із зобов’язанням підготувати, — ще додала: і для дітей залізничників, батьків яких багато на фронті, сім’ям непереливки.

Вона казала це, щоб пояснити само собою зрозуміле, тим більше що Неофіт знав про цю школу.

— Ви знаєте, владико, — повідомила вона його, — з тих, що взимку почали вчитися, вже дев’ятнадцять хлопчиків і дівчаток іспити витримали — беручкі до навчання і так уже запально вчаться. А про трудолюбців знаєте самі, на іспитах у мене бували, вони й далі, хто вступив, усі на п’ятірки, чи пак на «відмінно», витримали, — з погордою за учнів сказала вона і додала вже іншим, навіть трохи кокетливим тоном: — Ви б наполягли, щоб ще кілька стипендій дали. Старші уже до семінарії переходять.

Вона вирішила, чому б не використати цей обід і на користь трудолюбцям!

— Хіба можна відмовити Єлизаветі Миколаївні! Приходьте, приходьте, поміркуємо.

— Єлизавета Миколаївна з учнями чудеса робить, — пробасив отець Гаврило. Та вона, глянувши в його бік, зробила такі страшні очі і прошепотіла: «Бога ради, мовчіть про своїх синочків», — що він поперхнувся і немов через кашель замовк.

— А хто ж утримує цю біженську школу?— спитала єлейно сестра Секлета.

«От нате і мій глек на капусту, що і я була Химка», — подумала Літа.

— А що ж тут утримувати?—знизала плечима. — Завідуючий дозволив помешканням користуватися, я з ними займаюся, старші трудолюбці допомагають — які ж тут кошти потрібні? Кому? Це ж не якесь благодійне товариство влаштувало, де ще штат потрібний, кошториси, звіти і те, й інше.

— Це святе діло вчительки, — сказала мати Серафима і суворо глянула на сестру Секлету.

— Ну, що ви, — спалахнула Літа, — це просто наша праця, наш обов’язок учителів під час війни. А що ж цим дітям робити?

— Так, глибокошановна Єлизавето Миколаївно, тепер усі наші думки пов’язані з війною. Мати Серафимо, — звернувся Неофіт до ігумені, — я все-таки й сьогодні сам відслужу молебінь за наше доблесне військо і панахиду по загиблих воїнах.

— Оце найголовніше, щоб ми перемогли і щоб воцарився «мир на землі і в человєцех благоволєніє», — шепнув Ігор Літі Миколаївні, скориставшись тим, що на столі міняли страви. Устинка подавала, Секлета наливала і розкладала, ігуменя керувала.

— Не зліться, прошу вас, мені й так ніяково. От ви наче сердитесь і на мене. Може, я надто багато говорила?

— Що ви! Як це ви