Весілля в монастирі - Оксана Дмитрівна Іваненко

трудолюбцями церковні відправи, обов’язкові для церковноприходських шкіл, а школа Дому Трудолюбія належала до них. Зараз вона відчувала, що в молитвах є якась невеличка відмінність від добре знайомих, і це її цікавило, вона намагалася вгадати, що саме інакше співають. Взагалі хор, ікони, весь зовнішній вигляд церкви її цікавили більше, ніж служба. Вона думала про дівчат, що так гарно зажурено співають, і їх було шкода, бо не вірила вона, що кожній монастир несе втіху, вона знала: кожна опинилась тут з якоїсь біди, безвиході, безмежний розпач загнав сюди, а кого ще й зовсім несвідомими сиротами притулили, і нема їм від цього втіхи і віри, і краще, коли б вони тікали звідси, когось кохали, щоб їх кохали і рятували, і хай би вони ліпше працювали де завгодно, та не були невільницями в цьому «вищому житті».

Мати Серафима сказала, що «сестрички» радіють влаштуванню лазарету. Боже! Хіба вона не розуміє, що найменше вони радіють через патріотичні почуття! Її саму не палка віра привела сюди, а зневіра в особисте щастя і, певне, ще щось, чого ще не розпізнала Літа, — може, владолюбство? Честолюбство? Якісь невідомі обставини? Невідомо. Її також було шкода, але дівчат дужче, і раптом їй стало душно від церковного ладану, захотілося на свіже повітря, якихось швидких рухів, вона перехрестилася жінкам-мироносицям, немов просячи пробачення та прощаючись з ними, і швидко вийшла з церкви.

Вона прямувала у великий монастирський сад, а він, цей сад, був справді величезний. Чималу частину його відведено під фруктові дерева, а ще більша, паркова, тягнулася ген аж до річки. Скрізь між деревами, на полянках ріс і зараз цвів бузок. Сила-силенна бузку, різного бузку. Були тут і зовсім білі кущі, і густо-лілові махрові, а поряд ніжний-ніжний, немов аквареллю ледь торкнутий серпанок, накинутий між деревами, а поряд кущі з такими тугими китицями, ніби зліпленими з чогось казкового, і весь той бузок і праворуч, і ліворуч цвів пишно, буйно, і пахощі розливалися такі, що хотілося дихнути на повні груди, і наче можна було їх схопити. Нікого не було, ніхто не стрічався.

Вона майже бігла, у неї завжди була така «летюча» хода, а зараз особливо хотілося рухатися. Та от гілка з суцільними махровими китицями, що й листя не видно, зачепила капелюшок...

«Бузок мене зупинив!» — подумала вона і усміхнулася чи то бузковій гілці, яку відхилила від обличчя, чи то сама собі, чи то всьому навколо.

— Я все-таки вас наздогнав, — почула вона, обернулася і побачила чоловіка у військовій формі. — Пробачте, будь ласка, — мовив він, торкаючись рукою кашкета. — Тьотя доручила мені переказати вам, що чекає на чашку чаю після вечірні. Сама вона на вечірні не була, поїхала в сусіднє село в якихось справах, але сказала, що після вечірні чекатиме на вас. Я побачив вас у церкві, але ви раптом пішли, і так швидко.

Він говорив стримано, без усмішки, наче був зосереджений на чомусь зовсім іншому, і зараз чемно виконував доручення тьоті. Так само поштиво додав:

— Дозвольте представитись — племінник ігумені Серафими, Ігор Павлович.

Прізвища Літа не розібрала, бо одразу, щоб полегшити становище, сказала:

— Я здогадалася, — і усміхнулася, простягаючи руку. — Єлизавета Миколаївна. А я вас у церкві не бачила.

Після розмови з матір’ю Серафимою вона його уявляла зовсім не таким, але, звичайно, одразу зрозуміла, коли обернулась, що саме це її небіж.

— Я був там лише кілька хвилин, побачив вас — тьотя мені описала, — та ви так ревно молилися, хрестилися, що я не зважився підійти, а ви несподівано пішли, і дуже швидко, я одразу не міг наздогнати. Добре, що ви вирішили краще поворожити на бузку і пошукати в ньому щастя, ніж благати його у бога.

Щось іронічне промайнуло в куточках його губів, але не змінило враження, що він говорить, аби щось сказати з чемності, а зайнятий чимось своїм, тому й Літа Миколаївна не збентежилась. Адже завжди вільніше почуваєшся з людьми, яким до тебе нема діла, і тому мовила зовсім просто:

— Я й забула про це повір’я, що треба знайти бузкову квітку з п’яти пелюсточків, і зветься це щастям, у дитинстві завжди шукала. А справді, — знову усміхнулася вона, — тут, напевне, багато такого щастя, он скільки махрового бузку!

— Знайшло, де з’явитися, — в монастирському саду, — насмішкувато зауважив офіцер. — Бідні чернички і не відають, скільки тут щастя приховано.

— Знаєте, мені їх шкода, — мовила Літа. — Ну, хай уже літні, старі знаходять тут собі спокій, а молоді, зовсім юні, гарні — невже вони переконані, що таким повинно бути життя?

— А ви знаєте, яким повинно бути життя?— раптом цілком серйозно спитав офіцер.

— Певне, кожна людина вирішує для себе, — роздумливо мовила Літа. Їй було дивно, що вона так заговорила із зовсім не знайомою людиною.

— А хіба це так легко вирішити?— неквапливо сказав і він, не дивлячись на неї, і, трохи помовчавши, додав: — От мені раніше здавалося, що я абсолютно певно знаю, яким воно повинно бути у моїх товаришів, у моєї рідні, у мене — привілейований корпус, офіцер гвардії, все розписано, усталено традиціями аж до звичайних неписаних і офіційно не оголошуваних офіцерських розваг у вільний час. І от раптом, ні, не раптом, але досить швидко всі правила поведінки летять шкереберть, усі виховані поняття про власну гідність, честь, благородство, виявляється, копійки ламаної не варті, і все треба переоцінити заново, бо ці