Весілля в монастирі - Оксана Дмитрівна Іваненко

Літа не раз їздила до Петрограда, затримувалась у Москві і завжди обов’язково ходила в музеї, а потім так яскраво описувала вдома дітям, учням картини, що всі слухачі також захоплювались, вишукували в журналах і книжках репродукції, мріяли побачити колись справжні «подлінники», як казав «дядя Альоша».

Зараз Ігор уважно слухав палкий опис картини, але, звичайно, не картина його цікавила і захоплювала, а палкість Єлизавети Миколаївни, а вона переконано казала:

— І голос у Феофана такий, як у Іоанна Хрестителя.

— Ви і голос його чули, Іоанна?— в тон їй спитав Ігор.

— Ну, хіба не можна уявити голос, коли бачиш людину, як живу?— заперечила вона, але тут же, збагнувши, що вона сказала, сама засміялася.

— Я б хотів з вами ходити по музеях, — сказав Ігор уже без насмішки. — Я теж бував там, але тепер мені ще хочеться подивитися на Іоанна Хрестителя, і я б, напевне, дивився на все іншими очима. А втім, що ми робитимемо з цим Феофаном за обідом?— удавано розгублено спитав він. — Куди приємніше було б покататися човном, хіба не правда? Я планував зовсім інакше провести день.

— Ну, таке вигадали! Якось уже буде, тільки не сідайте далеко від мене, — попросила Літа, — я тоді почуватимусь вільніше навіть з Феофаном. — У неї це так невимушено прозвучало, що зворушило Ігоря.

— Даю слово,— я буду коло вас весь час.

Коли в оранжереї вона хотіла взяти горщик гортензій, Ігор зауважив:

— Що ви, беріть букет, а я візьму горщик, а то ще замажете своє гарне вбраннячко.

«Він славний і простий, — подумала Літа, — як смішно сказав: «вбраннячко».

Вони вдвох виконували різні дрібні доручення матері Серафими, оглянули вже накритий стіл з різними пісними стравами, і Літа розповіла тихенько Ігореві, як, коли вона ще була маленька, у них на хуторі працював старий повар, великий майстер, і завжди, коли до міста — це було далеко, не на Україні, — приїздив якийсь поважний архієпископ, просили відпустити їхнього повара, і повар потім, повернувшись, хвалився її матері, як він непомітно готував уху на курячому бульйоні, і взагалі оскоромив у багатьох справах святу людину, «хай бог мені простить, хоч коли б він попоїв до смаку». Повар скаліченими пальцями хрестився при цьому. Він колись напився, заснув на снігу і відморозив пальці, і його до ресторану працювати не брали. У них дома він вправлявся і скаліченими пальцями. Архієрей по обіді ще й казав тоді: «Отже, можуть і з пісного смачно приготувати».

— «Всі люди, всі человєкі, і ні від чого людського не вільні», — зітхнув, немов із співчуттям, Ігор. — Не турбуйтесь за них.

— Тільки за Феофана, — і таємниче шепнула: — я певна, що й наша диякониха обов’язково його оскоромить.

— Нам це буде тільки вигідно.

— Тільки не кажіть цього тьоті.

— Нізащо в світі! Що я, ворог сам собі?

Літа поправила квіти у вазах, коли двері навстіж відчинилися, і впливла сестра Секлета.

— Владика приїхали!— повідомила вона побожно, наче це було явлення Христа народу.

Літа й Ігор перезирнулися і зрозуміли, що подумали те саме.

Мати Серафима вийшла зі своєї кімнати — в її покоях їх було кілька: вітальня, опочивальня, молільня, бібліотека, в якій жив тепер Ігор, та ще якісь закапелки... Ігуменя пішла назустріч. Карета під’їхала до ганку.

— От не терплю цієї матері казначейші, — процідив крізь зуби Ігор, — хоч вона й права рука тьоті. Підлабузниця, а з нижчими безжально жорстока.

— Чому ж ваша тьотя її терпить?— пошепки спитала Єлизавета Миколаївна.

— На ній все господарство монастиря тримається, усі фінанси, так би мовити, ще б пак, казначея, і, що б не трапилось, у неї завжди все шито-крито, і тьотя може собі спокійно читати богословські та філософські книжки, звичайно, певного напрямку, і виховувати своїх «дівчаток»-сестричок. Справді, їй личило б більше бути начальницею інституту.

Літа про себе здивувалась, адже і їй спало таке на думку вчора! Але вона спитала ледь докірливо:

— Хіба ви не любите своєї тьоті?

— Дуже люблю. Але мені її шкода. Це я тільки вам кажу.

Мати Серафима повернулась з архієреєм у супроводі двох батюшок, диякона Гаврила і сестри Секлети.

Літа з радістю побачила, що приїхав не страшний усім Феофан, а вікарний архієрей — Неофіт, проста, добродушна, ще не стара людина.

— Єлизавето Миколаївно, ви тут! От приємно вас бачити, — без усяких церемоній мовив він, і коли благословив, вітаючи, то не дав їй поцілувати свою руку, а злегка потиснув Літину.