Весілля в монастирі - Оксана Дмитрівна Іваненко

запальності. Одразу він здався дуже стриманим, навіть похмурим, та от розговорився із зовсім не знайомою так одверто і серйозно, майже не дивлячись на неї, і обоє не дивувались, що так просто розговорились, не розпитуючи нічого одне про одного, і не задавали зайвих шаблонних запитань, а розмовляли, наче думали вголос і наче певні були, Що другий співбесідник зрозуміє, хоча, може, й не згодиться, і зовсім не треба було намагатися сказати розумно, дотепно, а тільки щиро. І цього було досить, і тому було так легко розмовляти. Отак, як інколи в дорозі зовсім незнайомі люди звіряються одне одному, розповідають про себе більше, ніж рідним та друзям.

Літі Миколаївні, правда, звірялися часто зовсім не знайомі, але ж зараз вони й не «звірялись» в якихось вчинках, подіях, вони просто вголос думали, і навіть коли Ігор починав згадувати як підтвердження своїх думок щось конкретне з баченого на фронті, він немовби враз зупиняв себе. Він і слівцем не прохопився про основну мету свого приїзду, а Літа нічого й не розпитувала і наче про це забула, у всякому разі, не думала.

— Може, ми ще пройдемося трохи над річкою, — запропонував він, — тьотя чекає нас після вечірні, ми ж почуємо, коли дзвонитимуть, і не поспішайте так, як звикли, тут ми напевне встигнемо.

Літа подумала: «Адже йому ще важко ходити».

— Пробачте, — мовила вона, — я ж не знала...

— Ні, ні, — заспокійливо сказав Ігор, враз зрозумівши її, — я вже цілком вільно ходжу, тільки коли-не-коли ще трохи кульгаю, але й це вже минає. Я навіть збираюсь тут верхи покататися. А зараз мені не хочеться до кімнати... повітря таке чудове, і тиша... Зовсім інший світ.

— Яз радістю ще погуляю, — погодилась Літа.

Вони ще двічі пройшли стежкою над річкою, зовсім не поспішаючи, то розмовляючи, то хвилинами мовчки, немов треба було розмислити над висловленим, почутим.

Річка зарожевіла, зазолотіла, бо червоно-золотаве сонце вже заходило за обрій.

Тихо лунав монастирський дзвін, сповіщаючи, що вечірня скінчилась.

— Як добре, — замислено мовив Ігор, — але, на жаль, вже час вертатись, а то тьотя розхвилюється. — І довірливо додав: — Вона завжди так хвилювалася за мене, за кожну дрібницю, коли я був хлопчиськом, правду мовити, досить непутящим хлопчиськом, а потім хвилювалась не менше, коли й офіцером став, але вона мені все прощала, я певен, не з християнських настанов всепрощення. Ми не так часто й бачилися, тільки на канікулах, коли я не був у таборах, на маневрах та коли вона зрідка приїздила до столиці... і завжди балувала... зовсім не по-чернечому... — усміхнувся він.

Мати Серафима чекала на них.

— Ну, от і добре, що прийшли! Я вже поглядала на годинник. А ти одразу знайшов Єлизавету Миколаївну? Я знала, що сьогодні людей у церкві майже не буде.

— А коли б їх було сотні, я теж одразу впізнав би, — спокійно відповів шаблонною люб’язністю небіж. — Ти ж так докладно описала!

Літа здивовано глянула на нього, він був якийсь інший, немов повеселішав, ласкаво обняв тьотю і на запитання: «Вечерятимеш? Чай питимеш?»— відповів:

— Адже, неодмінно. Ми прогулялися, зголодніли. Правда ж, Єлизавето Миколаївно?

— Кажіть за себе, бо мене загодовує дружина отця Гаврила, що я на стіл вже дивитися не можу.

Тітонька зраділа, що він нарешті нагадує хоч трошки колишнього улюбленого, розбалуваного Гарика, і наказала Устинці подавати на стіл.

— Що ви, що ви, Єлизавето Миколаївно, обов’язково почаюєте з нами, — безапеляційно сказала ігуменя.

— І не думайте, що вечеря нагадуватиме вечерю вашої дияконихи! Добре, що я люблю рибу, що скучив за рибою, бо мене годують, ні, відгодовують тільки рибою, але в якій кількості і в якій різноманітності! — жартував Ігор. — Не лякайся, тьотю, мене абсолютно задовольняє твоє пісне меню, і коли я докладно розповідатиму товаришам у полку, — я присягнувся все докладно розповісти, навіть коли і чим мене пригощали, — я певен, у них потечуть слинки від заздрості.

Та на столі з’явилася не тільки риба, а якісь пиріжки, мед, печиво.

Коли мати Серафима вийшла на хвилинку з кімнати, він зовсім по-товариському підморгнув Літі, вказуючи на стіл.

— Не думайте, що вони тут не розуміються на цих справах, а тільки дбають про умервщленіє плоті. Чаю то ви ж вип’єте з нами!

Чого це він так розвеселився? Може, не хотів засмучувати тітоньку, яка ловила кожне його слово, кожен його рух? Та він тримався природно, щиро, розповідав різні пригоди зі свого фронтового побуту, не важкі, навпаки, різні комічні, що, звичайно, траплялися, перейшов навіть до анекдотів, хоча немов пристойних, та на межі, інколи їй навіть хотілося непомітно штовхнути його, щоб пощадив свою святенну тьотю, але він і сам наче в останню хвилину так повертав, що все виходило абсолютно благопристойно. Тьотя явно раділа його настрою, може, й не слухаючи, що він там розповідає, раділа, що і він, і гостя, мила Єлизавета Миколаївна, так просто і невимушено тримаються. Правда, вона відзначила про себе — він після фронту якось опростився, вона боялася сказати й собі — «погрубішав», зник його блискучий полиск гвардійського офіцера, що разом з трохи награним молодецтвом і справжньою безтурботністю чарував усіх