Меч Арея - Іван Іванович Білик
Чи може таке бути? Адже гуни панували в Європі довгі століття.
Відомо, що донька гунського царя, якого Амміан називає просто Гуном, була одружена з датським королем Фродо III, а він, за хронологією Торфея, сів на престол ще 222 року. Виходить, гуни вже були в Європі принаймні з кінця II сторіччя. Останні ж згадки про гунів стосуються не Аттіли, навіть не його синів, а далекого вже нащадка Мундо, який служив при дворі імператора Юстініана.
Звідси виникає логічне запитання: чи міг такий могутній і вельми численний народ, який проіснував у Європі щонайменше чотири століття, якому корився й сплачував данину цілий континент, — не залишити по собі сліду?
Ні, це був би абсурд.
Вчені стверджують, що після Аттіли його імперія розпалася. Й це справді так, але ж розпалась імперія, тобто відпала більшість колоній та залежних племен і народів, самі ж гуни не могли отак запастися в небуття!
Дійсно, історія знає чимало прикладів, коли той чи той народ зникав номінальне, вливши свою кров у кров сильнішого. Так сталось із галлами, з більшою частиною західних слов'ян, із дакійцями, які в силу відомих обставин навіть називатися почали іменем своїх завойовників — римлянами («румун» саме й означає «римлянин»); так вийшло нарешті й із незчисленними племенами наших половців. Але ж галли полишили по собі величезний арсенал матеріальних пам'яток, хоч і втратили мову, а половці, ставши компонентом інших, у тому числі й української нації, віддали нам тисячі й тисячі своїх слів, майже всі річки та озера Лівобережної України, Причорномор'я й досі носять тюркські назви. А балки, а гори, а степові пустелі та півпустелі! Про високі половецькі могили з оригінальними пам'ятниками на них уже годі й казати: то реліквії, які красномовно свідчать про те, що великий народ, хоч би в яку скруту силою обставин потрапив, — зникнути не може.
Віддавна серед деяких істориків усталилася думка, ніби прямими нащадками стародавніх гунів є угорці. Воно й справді заманливо: адже в Європі Угорщину називають Унгарія (Hungaria), а державу Аттіли готські історіографи звали Гунігард або Гуналанд. Угорці щиро повірили в це, хоча й кажуть на себе «мадяри», й заходились посилено шукати підтвердження такої гіпотези. В похід вирушило безліч археологічних експедицій, які завдались метою знайти бодай незначні сліди легендарних гунів.
Й хоча всім відомо, що угорці прийшли на свою теперішню землю з угро-фінського етнічного материка в Приураллі через добрих чотири століття після смерті Аттіли, але думка про Угорщину як країну гунів од багатократного повторення так укорінилася, що лишається й досі якоюсь аксіомою (ніким, щоправда, не доведеною).
Висновок поки що може бути один: народів-примар в історії не було й не могло бути; якщо ж вони й є, то це плід фантазії, традиція, яка тягнеться ще з сивих часів Геродота. Існують і існували народи в плоті й крові, й кожен був носієм своєї, лише йому притаманної духовної й матеріальної культури, а все що стосується матеріального, — вічне й незнищенне. Й коли ми не знайшли слідів Геродотом згадуваних амазонок, то це ще не означає, ніби їх не було, а просто ми не там або не те шукали.
На яких же широтах і меридіанах шукати гунів? Чи вертатися знову назад у півпустелі Забайкалля та Монголії, а чи продовжувати пошуки в тій-таки Угорщині, де ми блукаємо ось уже п'ятнадцять сторіч? І чи так уже старанно ми дослідили всі відомості про гунів?
Далебі ні. Тим часом багато істориків і дуже, й не дуже давнього часу спрямовували пошук таємничих гунів у зовсім іншому напрямку, ніж ми шукаємо зараз.
За свідченням уже згадуваного Амміана, готи дуже давно були знайомі з гунами, ще задовго до славнозвісного Болімира (чи Велімира), який 376 року нібито з'явився з-за Дону зі своїми ордами. Навпаки, гуни служили у війську готських конунгів і навіть воювали проти своїх же одноплемінців у тій готсько-гунській війні.
Візантійський історик III століття (третього!) Марціан Гераклійський пише, що обабіч Дніпра, за аланами, живуть так звані хоани. Отже, обабіч Дніпра, а не десь там за Доном, за Волгою чи в Середній Азії.
Думки про те, що гуни споконвіку жили на наших землях, дотримували й вчені пізніших часів. Услід за Птолемеєм, який писав, що гуни, котрих він називав «хунами», мешкають на лівому березі Дніпра; вслід за Амміаном та Марціаном Гераклійським такої самої точки зору дотримує й Адам Бременський — північнонімецький хроніст другої половини XI сторіччя: столиця Гунігарду зветься в нього Хівен[50]. І якщо ця назва здається нам сумнівною, то звернімося до безпосереднього наступника й земляка Адама Бременського — Гельмольда. Цей історик, який жив у середині XII сторіччя, в своїй фундаментальній праці «Хроніка слов'ян» неодноразово повторює, що всі слов'янські землі, які лежать на схід від Данії й славляться величезними багатствами, датчани називали колись Острогардом, а тепер, у його, Гельмольда, час, називають також Гунігардом — через їхнє населення гунів. Там уміщує він і гунську столицю, яка зветься Хуе[51].
За його словами, земля гунів починається відразу ж по той бік Ельби. Вчений, якого ніяк не назвеш слов'янофілом, — навпаки, в німецькій експансії на Схід він був одним з її ідеологів, — усі ці землі віддає гунам. І це в той час, коли, якщо вірити деяким історикам, гунів уже давно й на світі не було, а їхні рештки хтозна-скільки сторіч тому буцімто засимілювались між мадярами.
Отже, слід гадати, що так звані гуни — народ споконвіку європейський і нізвідки, тим більше з рівнічного Китаю, не прийшов. Але тут виникає вже щось новіше. Говорячи про Гунігард, Гельмольд ніскілечки не сумнівається в тому, що це країна суто слов'янська, й навіть у свій час, у середині XII сторіччя, в добу найвищого розквіту Київської Русі, наймогутнішої серед усіх держав, називає столицею слов'янського світу Хуе.
А що це справді Київ, знаходимо підтвердження в інших,
