Меч Арея - Іван Іванович Білик
«Русини, ось наш Рим!», ви б сте взяли його. Й Рим був би наш, і готи б західні стали наші... вороги! Зумів єси, Боричу?
— Зумів, єсмь, Гатиле! — вигукнув Борислав. — Усе-м зумів тепер. Слава тобі, Гатиле!
— Слава кумирам руським, що напоумили мене тоді, — відповів Великий князь. — Уся земля, яку греки називають Європою, платить нам дань. І так буде, поки Русь в одній руці тримати-йме Юрів меч. І хай рятують нас кумири руські від межисобиць і которань.
Більше Гатило не сказав нічого, й над усіма столами висіла тиша, бо всі чули слова мудрого вождя свого. Тоді хтось устав і вигукнув на цілий двір:
— П'ю твою славу, Гатиле!
Й знявся такий гамір, що, здавалося, годі його й угамувати.
— Слава Гатиловії
— Слава!..
— Сла-а-а... Сла-а...
Коли зійшов місяць, відуни почали ворожити Великому князеві та його нареченій княгині. Ворожили на вогні, й на диму, й на трьох баранах, завчасно зварених, і всі вгадували довгі літа й многі чада можеські, й Гатило задоволене сміявсь, а княгиня Іладіка сором'язливо тупила зір. Борислав Борич брав князя на кпини, бо закон не дозволяв говорити такі речі жоні, й Гатило реготав, і всі реготали, тоді Харя Мурин підвів до Гатила старезну бабу:
— То є відьма вроча. Мовить, що відьмувала тобі, княже, як не був ще-с Гатилом. Признаєш?
Гатило вдивлявся в прадавню бабцю й не міг пригадати, де бачив її й чи бачив узагалі.
— Не признаю, — відповів він нарешті. Бабця прошамкала:
— А я-м не забула. Такий малий був єси й довгокосий. Я-м наврочила тобі тоді боятися жони й лука свого. Й там ще лугарі стояли!
— А-а! — згадав Гатило. — Під Витичевим?!
— Під Витичевим.
— Не справдились твої вроки, бабо. Мала хіть одна жона звести мене, та сама димом пішла, а я-м як. був живий, так і досі!
Гатило реготав і сам собі дивувався, з якою легкотою згадує ті дні, бо то було майже неймовірно. Таки ж угадала бабуся відьма, таки ж угадала, бо він і справді тоді мало не звівся, й то свята істина, був би пропав, коли б не ласкаві кумири руські.
Він гукнув Адамісові:
— Гречине! Дай бабі таке віно, яке вона сама з тебе заправить!
І поки Адаміс Гречин ішов межи столами до нього, він кинув бабусі відьмі:
— Все-с провиділа. А лука я відтоді не ношу. Вже й стріляти розівчився-м. Хвала тобі, старице!
Адаміс потяг бабцю до княжих скітниць, але вона не хотіла йти й не хотіла брати нічого за своє відьмування:
— Стара-м, три чисниці до віку, нащо мені твоє золото й серебло! Не маю хоті! А чарку випити до князя — вип'ю.
Їй налили, й вона почала смоктати крутий мед з позолоченої братниці.
— А ти, княже, з деревляної п'єш? — здивовано завважила вона. — Чула-м таке, та не йняла-м віри. А тепер виджу. Й чара стоїть деревляна, й полумисок деревляний... Добре чиниш, княже. Алчба — то є перворідний гріх.
Її почали благати, щоб поворожила й князеві, й їм, але бабця відмовилась:
— Уже не виджу різ на руці. А я-м тільки по руці відьмувала.
Богдан Гатило, раптом щось пригадавши, звернувся до старого конюшого Войслава:
— То не речеш мені, хто здогнав татя того Валтарія!
Велій болярин зам'явся:
— Не хтів би-м ректи про се за столом весільним, Великий княже...
— Пощо? Як гукають можа того?
— Лосько... — непевно відповів старий конюший. — Мабути, Лосько. З Городища за Білгородом.
— З Городища?
Князь замислився. Йому пригадався Людота Коваль. Надто багато пов'язано було з тим Городищем, і він спитав:
— Тамтешній між як звався? Глібом? Посадиш Лоська можем годованим у Гліба місто.
Войслав подумав щось сказати Великому князеві, та тільки схилив очі. Лоськові вже ні до чого була княжа ласка. Повертаючись тоді додому з городу Києвого, Лосько квапив коня. Й десь уже за Білгородом, казали, кінь його на всьому скаку раптом перепнувсь об кимось загублену мотику й полетів шкереберть. Лосько з несподіванки теж упав, і дуже невдало, навзнак, і додому його принесли на рядні з перебитим попереком, хто й зна, чи виживе бодай...
Під опівніч діви, жінки та жони почали співати завідної, усі повставали.
Полетів сокіл, та й полетів,
Та й поніс під крилом чаєчку.
«Ой куди ж ти, соколе-княже,
Та чаечку несеш
Та відносиш?»
«Понесу я чаєчку-ворочаєчку
На гору високу,
На дуб тривеселий,
У гніздо та у свое гніздечко,
Та дам їй обручальнеє колечко,
Та припну за ніженьку білу,
Щоб не полетіла...»
Дружки взяли молоду княгиню Іладіку попід руки Й повели, накинувши їй довгий копринний полоток на голову, за ними сиві дружки повели нареченого можа поміж столами, попід деревами до високого різьбленого ґанку княжого хорому, й дівчата співали й співали, й гайдарі до лускоту надимали свої гайди, аж очі їм рогом лізли, й у пісню вдиралися веселі вигуки, бо кожен або ж пережив у своєму житті таку хвилюючу мить, або ж мав незабаром пережити. Й Гатилові здавалося, що дружки йдуть надто повільно, мов знущаються з нього. В голові грав хміль, а кров у жилах бурхала так палко й нестримно, що він забув і про свої літа, й про сиві вуса та сивий оселедець і йшов, дивлячись поперед себе, де в гурті жін старійших, своїх останніх навчительок і напутниць дріботіла в вузькому наволочному полотті княгиня Іладіка.
Нарешті подолали високі сходи ґанку, ввійшли до сіней, освітлених трьома свічками, піднялися на повершя й стали перед дверима спочивальні. Жони щось прошепотіли княгині, Борислав Борич штрикнув Гатила ліктем попід ребра, й їх лишили самих. Сіни поволі спорожнялися, й тільки коли останні кроки затихли в нижніх сінях, Богдан одчинив двері й попхнув туди молоду жону свою.
Іладіка стала посеред світлиці й задивилася на маленьке горільце, що блимало й чаділо рижієвою олією, лячно
