Меч Арея - Іван Іванович Білик

— П'ю до тебе, Великий княже Гатиле! — першим пригубив братницю з густим бурштиновим медом Борислав Борич. — Дарую тобі до столу весільного тридесять жеребців позатолітніх.

Чару перейняв старий конюший і теж пив до князя, й теж. дарував до столу весільного й на нове господарство. Братниця пішла далі, доки повернулася назад до Великого князя. Й коли Гатило випив удруге, з сіней долинула пісня. Дівчата, дівки, діви, жінки й жони співали новозлюбному славу й зичили довгих літ і довгого щастя.

Коли ж почулися слова; «Ой летіла й чаєчка та сизокрилая...», Борислав широко всміхнувся до Гатила:

— Лети, соколе, щоб твоєї ворочаєчки хтось не заворотив!

Усі повставали й одступили під стіни, й Гатило, вбраний, як ніколи досі, в золототкані грецькі паволоки, стрункий і нетерплячий, вийшов у сіни, й весільники з вигуками й приповідками подалися вслід за ним.

По жону свою наречену Богдан їхав теж верхи, й дружки вели молодого білогривого жеребця обабіч за повіддя, хоч Іладіка чекала на нього зовсім поряд, через дорогу, в Годоєвому теремі...

Ввечері сиділи на свіжому повітрі, поставлявши столи та лави й у садку для найліпших гостей, і серед двору. Та народу найшло стільки, що старий домажирич Адаміс Гречин мусив розстеляти довгі сувої полотна просто на витолоченому копитами й ратицями, але добре підметеному сьогодні спориші. За першим столом із новозлюбними сиділи князі та велії боляри з жонами, за другим боляри малі, воєводи й тисяцькі, за третім теж, далі йшли сотники, далі можі старші й молодші, а ще далі ввесь простий люд, що побажав випити чарку до князя Гатила та молодої княгині.

Богдан з тривогою шукав очима сзого Юрка й насилу розгледів аж за четвертим столом. Се болісно вкололо його, й він намагався не дивитись у той бік. Іладіка сиділа за столом, низько схиливши вквітчану вінком й дорогими стрічками голову, як її навчили жони та жінки, й ні до чого не торкалася — ні до пив, та медів, та вин грецьких, ні до страв, од яких угинався стіл перед нею, бо так вимагав покон тієї землі, яка стала їй уже не за мачуху, а за рідну матір. Усі позирали на князеву жону наречену, бо вона була й справді незрівнянно гарна в сьому весільному строї, чорнява та білолиця, геть схожа на русинку. Гатило теж крадькома позирав на неї, й серце йому заходилось від кохання й нетерплячки.

Над столами панував уже невтримний весільний гамір. Кожен пив, до кого хтів, столи горопудились од напоїв та наїдків, заставлені безліччу мисок, полумисків, чар та братниць, обсипані рясно житом, пшеницею й усякою пашницею, щоб багато й щасливо жилось у сьому домі й щедро сіялось і родилося й із землі, й з води, й з усякої лободи. Хтось запізніло вигукнув з-за далекого столу:

— Княже Гатиле, п'ю до тебе!

Й князь теж підносив братницю й теж пив, аби не всохлося.

Обіч Великого князя сидів Борислав Борич, по той же бік, за жоною нареченою, мостився її саджений отець — старий кравчий Годой, світлий і врочистий, якого вже давно ніхто не бачив. Натертий сажею Харя підсідав то до одного болярина, то до другого, й там вибухав регіт або ж хтось починав сердито сопти й соватись, уражений дошкульним словом сміхотворця. Тоді Харя Мурин ішов геть, і сміятися починали за далекими столами та вздовж нескінченних сувоїв полотна.

Годечан розповідав, як він зрікся грецького бога, й розповідав весело й невимушене, й Гатило бачив, як його давньому побратимові нарешті відлягло, що він прилучився до всіх і став таким, як і всі навколо нього. Й тоді Борислав Борич звернувся до Великого князя:

— Гатиле! Речи мені немудрому, бо я й досі не можу второпати сього, а там не був єсмь. Пощо тоді не взяв єси Рима?

— Я-м і був там, а такоже не відаю, — обізвався Годой.

Войслав теж закивав головою:

— Я такоже, я такоже. Речи, Богдане! Над сим краєм столу зависла тиша, яка почала розпливатися й розпливатись, і незабаром гомін чувся тільки коло найдальніших столів, де ще не знали, про що говориться. Гатило дививсь на них і мовчки всміхався. Се було те, чого він не хотів казати нікому. Зрештою, в кожної людини є свої потаємні думки, які знає тільки вона та всевидющі кумири. Але сьогодні видавсь особливий день, і особливий настрій охопив Богдана, й він не знав, що йому робити.

— Речи, княже, — сказав і Харя Мурин, підсівши до Борислава Борича. — Бо всі смо не вічні. Я як піду до вдовиці котроїсь, то мовчу й нікому не речу, а тоді роздумаю та й повідаю все своїй Дарці. Як забере мене Морана, то хай відає, за які гріхи молити про мене Дажбога.

Іншим разом усі, може, й посміялися б з неіснуючих походеньок сивого скомороха, але сьогодні мовчали й тільки дивилися Гатилові в вічі. Той закид Муринів уколов князя, та він подумав, що став надто помисливим останні дні, й несподівано для всіх промовив:

— Пощо, речете? — Він зітхнув. — Ми б могли смо здобути тоді Рим сулицею. Його здобували вже літ тому сорок і чотири готи, роби наші. А ми володіємо готами. Й вони нам дань оддають. Тож речу: могли смо вийняти Рим. Він був наш. А я-м помислив так. Нащо землі Руській Рим? Вона й так доволі земель має — ніхто не має стільки: від Ітилю до Райни. Вельми многа держава є Русь. А чим тримається? Речи, Бориславе, чим?

Борислав засовався:

— Мечем Юра Всепобідного...

Великий князь усміхнувся:

— То є так, але... й не так. Бо Юр дає побіду тільки тому, хто вміє держати меч його. — Він підвищив голос: — Русі ворога треба!

Се було настільки несподівано, що всі аж роти пороззявляли. Гатило ж повів далі:

— Ворога, що зможе тримати купи таку многу державу. Як ворога не буде, кожен князь і кожен болярин заспокоїться, й душу його пойме алчба велія, й почне він скоса поглядати на сусіду свого, а той на нього, а другий на третього, й почнуть шматувати святе тіло землі Руської, й погине Русь, у прях межисобних котораючись. То як, зумів єси, Боричу?

— Зумів єсмь, Гатиле.

— А я-м ще не все повідав. Були