Нові коментарі
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою - Народні
Українські Книги Онлайн » Сучасна проза » Коротка історія семи вбивств - Марлон Джеймс

Коротка історія семи вбивств - Марлон Джеймс

Читаємо онлайн Коротка історія семи вбивств - Марлон Джеймс
замах на вбивство, — ка’у я.

— Папо, це не я! Я не...

— Мовчи, хлопче, стули свій гівняний рот. Їх там бачили люди, у нас є свідок. Але я чоловік милостивий. Сам я правосуддя не здійснюю. Суд Вавилону — суцільна найобка, тому ми чинимо власний суд. Ви, народ, і є суд. Ви судите, і саме так, через людей, здійснюється правосуддя для людей, — і ніхто не зможе сказати, що це Папа Ло сам накликає кару, як старозавітний Бог. Ми все робимо як треба. У Вавилону, леді та жентельмени, справедливості нема. У Вавилону інші цілі, ось чому Вавилон ніко’о з нападників не піймав. Але почуйте мене зара’. Прямо зара’ вислухайте свідка і вислухайте обвинувачених, бо навіть у них є право сказати за себе слово; кінець кінцем, на основі цьо’о ми доводимо вину, а не коли людина доводить свою невинність. Це більше, ніж вони заслуговують, і це більше, ніж вони могли б отримати від вавилонської шитстеми під назвою «Суд у справах, пов’язаних із застосуванням вогнепальної зброї». Навіть якби справа туди дійшла. Поліція перестріляла б їх задовго до того, як вони опинилися б на лаві підсудних. Бо ж усі ми добре знаємо, що насправді за всім у Вавилоні ховається спусковий курок. Ти, пане Менеджере, розкажи нам, що сталося того вечора.

— Ну, мушу сказати, що бачу зараз перед собою одного з них. Але декого дуже важливого я не бачу. Не бачу взагалі.

— Кого ти не бачиш?

— Його тут немає.

— Кого?

— Але ось цей там був. І цей. І... підведіть-но його до світла. І він теж.

— Чи має щось сказати Співак?

— За Співака і за себе кажу я, бо на кухні були тільки ми з ним.

— Ясно.

— Варте уваги те, що тільки-но сказав юнак.

— Що він там сказав? Далі.

— Ну, ви, певно, не знаєте, але я був солдатом армії США. Служив із шістдесят шостого по шістдесят сьомий рік. Саме в розпал В’єтнамської кризи.

— Джиммі Кліфф має таку пісню, «В’єтнам».

— Хм... Ну, так, здається. Так от, як я говорив, я знаю все про те, як працює ЦРУ. Тож, якщо ви бачите якогось аташе, консультанта, посольського працівника, взагалі будь-якого білого в костюмі, який аж надто віддалився від Нового Кінгстона, — це означає, що перед вами майже напевно агент ЦРУ. Власне, на вашому місці я б не довіряв жодному білому поза межами Неґрила або Очо-Ріоса[336]. Тепер про те, що стосується дня, до якого є питання...

— До дня ні в кого питань нема.

— Це такий вираз. Це... та менше з тим. Отже, я саме цілком заслужено розслаблявся в одному місцевому закладі, аж тут мене терміново викликали в Маямі. Я повернувся наступного дня, тобто, здається, третього грудня? Так, точно. Отже, йдемо далі. Спочатку я повернувся до своїх нагальних справ. Потім навідався в «Будинок Ченя» — посмакувати козлятинкою в соусі карі...

— Як це стосується...

— Я до цього вже майже дійшов, джентльмени. І леді. Так ось, я пішов у «Будинок Ченя» на бульварі Натсфорд, де подають чудову козлятину в соусі карі. Звідти я поїхав у «Шератон» — забрати керівника лейблу, але його там не виявилося. Тоді я повернувся в автівку — я брав її в оренду — і сам поїхав на Гоуп-роуд, 56. Я завжди паркую свою машину під навісом, тому й цього разу зробив так само. Було чути, що в будинку йде репетиція, і я, звісно, до них заглянув, та його там не побачив, він був на кухні. Тож я пішов на кухню і застав його там: він їв грейпфрут. Ми мали обговорити деякі питання, ну і грейпфрут я їв бозна-коли. Я й сказав, що не відмовився б від скибочки, а він махнув рукою — підходь, мовляв. Щойно я потягнувся за скибочкою, як ми обидва почули звук, ніби розірвалася хлопавка чи петарда. Але ж, джентльмени і ви, леді, як-не-як почалася різдвяна пора, — і тому на цей звук, який ми обидва сприйняли за феєрверк, я особливої уваги не звернув. Здається, він сказав: «Це хто там, бомбоклат, на моєму подвір’ї феєрверки влаштовує?» Щось на зразок цього. Але не встиг він договорити, як знову: тратататата. І тут мене мов обпекло. Потім ще раз і ще — дуже швидко, майже одночасно. Я навіть не зрозумів, що це постріли і що це мене підстрелили. Зазвичай людина цього відразу не усвідомлює, а лише відчуває, як їй обпалило ноги і вони підкошуються, але в неї є трохи часу — щоб подивуватися. Я тільки пам’ятаю, що впав на нього, а він вимовив: «Селассіє Перший Джа Растафарай». Усе відбулося дуже швидко. Дуже, дуже швидко.

— Якщо в тебе стріляють зі спини, звідки ти знаєш, хто саме в тебе стріляв? — запитує одна з жінок.

— Здається, я втратив свідомість. А коли прийшов до тями, то зрозумів, що я й досі на кухні. І що в мене стріляли. Я чую людські голоси, які кажуть, що я помер. Оскільки я був мертвий, то й уваги до себе більше не привертав; растафаріанці, як відомо, до покійників не торкаються. Усі вважали мене мертвим. Полісмени закинули мене у фургон, бо вважали трупом. Медсестра в лікарні зиркнула на мене лише раз і сказала: «Це труп». Мене вже везли в морг, хоча я весь час чув розмови про себе, але вдіяти не міг нічого. Лише уявіть це. Дякувати Богові за багамців. Повз мене проходив лікар-багамець, який сказав: «Дозвольте перевірити». Він і виявив, що я ще живий. Чотири постріли, джентльмени. Один біля основи хребта — це справді диво, що я можу ходити на своїх ногах, спасибі лікарям у Маямі. І це справді диво, що мене не відправили туди, куди вказали ямайські лікарі та медсестри.

— Чи має щось додати Співак?

— За Співака кажу я.

— Він знає, хто намагався його вбити?

— Звісно, що знає. Декого навіть особисто.

— Котрий з них зробив постріл?

— Постріли.

— Постріли. Він бачив, котрий з цих у нього стріляв?

— Троє з них, це точно. Але де інші?

— Інші мертві.

— Мертві?

— Мертві.

— Хіба? Щонайменше двох з них я бачив на концерті за мир. Один навіть був поблизу сцени.

— Я не знаю, що

Відгуки про книгу Коротка історія семи вбивств - Марлон Джеймс (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: