Коротка історія семи вбивств - Марлон Джеймс
Цей хтось нібито залишить автівку з багажником, набитим по зав’язку зброєю, а їм треба буде тільки її звідти вийняти й учинити шарварок на території ННП, після чого дула вони можуть забрати собі. Як завжди, «Венг-Ґенг» радитися ні з ким не стала. Ці жевжики почали мислити з розмахом, бо той, хто їх інформував, мав зв’язки в оборонному відомстві. Їм навіть пообіцяли реальну роботу на пристані, пов’язану переважно з охороною, де б вони змогли пускати в хід свої волини.
У Джемдауні ніхто нічого не робить без передоплати, але ця банда погоджується навіть на це. І ось рано-вранці в землі «Венг-Ґенга» приїжджають два армійські санітарні фургони — й забирають чотирнадцять пацанів. Ці два фургони їдуть від Західного Кінгстона на схід, повз Порт-Гендерсон, через міст, минаючи чотири пляжі Портмора, і вгору схилом пагорба. На під’їзді до Ґрін-Бею водій каже їм вийти з фургона і чекати прямо тут. Мовляв, скоро сюди повинна прибути ще одна вантажівка, уже зі зброєю, — і ніхто з них навіть не пригадує, що раніше йшлося про легковик, а не вантажівку. Тож та братва дивиться і чекає. Підходить якийсь армієць і забалакує з головним з них. Вони удвох відходять у чагарі, і раптом інші чують постріл — як на старті перегонів. І тут таке зчинилося!
З кущів повертається той армієць і з відстані починає стріляти. Ще один солдат біжить на хлопців з автоматом, стріляючи на ходу, і в той самий момент з укриття в чагарнику взагалі починає торохтіти кулемет — ратататататата — наче на війні. Один хлоп кидається навтьоки, та його наздоганяє куля ще одного армійця і зносить півчерепа; ще один тікає чагарями, які деруть йому шкіру впродовж усього шляху до моря. П’ятеро вбито, кількох поранено, один чи двоє пірнають у море, де їх рятують рибалки. Решта розпорошується. Потім той армієць з’являється на телебаченні й каже, що ті хлопці опинилися на полігоні під час навчальних стрільб. А міністр у телевізорі та через радіо заявляє: «Серед убитих у Ґрін-Беї святих не було». За три дні до концерту ми виходимо з протестом проти того, що люди в гето досі їдять і серуть в одному місці. У відповідь фараони з Вавилону чинять розгром у гето і вбивають трьох, зокрема одну жінку. І той же міністр заявляє: «Якщо цього року загине хоч один полісмен, тих, хто його вбив, відловлюватимуть, як собак».
Багатьом доведеться постраждати. Багатьом доведеться загинути. Перший тиждень у буцегарні Вавилону мене били безперестанку. Ніякої інформації вони з мене не вичавлювали і стукачем не намагалися зробити. Вони просто по черзі били, щоб показати, хто тут справжній господар. Поодинці ніколи не приходили — після того першого разу, коли до мене завітав один герой, якому я завалив по яйцях так, що ті влетіли в його мозок. Відтоді вони вже заявлялися по двоє, по троє, а то й по четверо. Немов змагалися між собою: від кого я завию першим, той і виграв. Імена перших трьох я дізнався — Вотсон, Ґрант і Невіс. Вони прийшли крадькома, пізно вночі, але ж я почув, як дзенькнули відчиняючись двері. Заходять вони — і гайда мене молотити кийками. «Це тобі за Родерика, — сказав один. — І за його вдову». «Якщо пришиєте мене, то знайте: хтось із вами за мене поквитається», — сказав я їм і виплюнув кутній зуб (він у мене все ’дно був зіпсутий). Після цього фараони приходили до мене мало не щоночі, цілий тиждень, і завжди найбільшим гадом виявлявся хтось із тієї трійці.
Останньої ночі явилося четверо: двоє пригасли моє обличчя до підлоги, що смерділа моїми власними сцяками. У згорнутий рушник вони поклали брусок мила і по черзі лупили мене, приспівуючи: «Раз, і два, і три, й чотири! І навіщо тебе вчили?» Мене це лайно почало втомлювати, тож я сказав: «Ґранте й Невісе, відваліть від мене, поки я не розійшовся». Вони спершу були вражені, що я ’наю їхні імена, а потім розлютилися ще дужче. За два дні обидва попросили кількаденний відгул. Ґрантова дружина, схоже, повністю втратила ліве око, а в Невісового сина зламані рука й нога. Невіс прийшов до мене в камеру зі словами, що вб’є мене власноруч. А я йому сказав, що його сина мені дуже шкода, але турбуватися йому слід не про нього, а про тринадцятирічну дочку, а точніше про її дівочу пліву, яку може порвати не той, хто треба. Завжди смішно бачити, як чорний чоловік стає білим. Коли мене нарешті випустили в загальну зону, де вже чекали мої люди, ті зустріли мене похмурим мовчанням. Я подумав був, що це через новини про Невісового сина (мовляв, це вже занадто) або ж що вони так засвідчують мені реальну повагу. А тоді я вихопив у одного з них газету — і на першій сторінці побачив Співака.
Вечір. Ми з Паваротті запізнюємося. Годинника я не маю, але дуже добре орієнтуюся в часі. Я вмів це робити ще змалечку. Плюс дід навчив мене визначати час — як колонець. Хоча він мені не дід, дідів у гето не має ніхто. Він просто старий, якому пощастило стати єдиним, хто дожив до старості. Пригадую, він весь час наспівував пісню колонця: «Раз, два, три, чотири, йде колонець. Раз, два, три, чотири, йде колонець. Раз, два, три, чотири, йде колонець із латунним ланцюжком на животі — дамбам. А запитай його про час — на сонце гляне він, і латунним ланцюжком заграє — бам, бам-бам, бам-бам»[333].
Паваротті незворушно глянув на мене — я й не помітив, що співаю вголос. Уже вечір, десь пів на восьму, і ми їдемо вздовж моря, тож ніщо не затуляє захід сонця. Тоні Паваротті їде повільно, а я його й не підганяю, і простір салону заповнює диско-музика, бо інакше нам довелося б заповнювати її своїми голосами. Спочатку музика здається мені дещо підарською, але слова поступово проникають. А й справді — танець тіні. Щойно гасне світло, ми починаємо свій танець тіні. Бо те, що зроблено в темряві, назад до світла
