Коротка історія семи вбивств - Марлон Джеймс

— Навіть оцей, із затичкою в роті?

— Двоє інших стверджують, що він причетний.

— Шефе, вони мене змусили! — встряває Леґґо Біст. — Вони, Джосі Вейлз і ЦРУ запхали в мене порошок, щоб... щоб мене задурити! Грозилися вбить мене.

— Можу я послухати отого, із затичкою? — питає менеджер.

— Не надто гарна ідея.

— Боюся, що змушений наполягти.

— Наполягти? Це як?

— Якщо ми не почуємо його слів, то обидва підемо.

— Тоні, вийми з йо’о рота ту штуку.

Тоні витягує затичку. Хлопець лише пускає слину і вирячується в темряву, як сліпий.

— Юначе, що ти скажеш на свій захист? Ти. Конкретно ти. Хіба не бачиш, що ми даємо тобі шанс?

Дурний дурне і каже. Дивиться на менеджера і бубонить:

— Я бачу крізь себе. Бачу наскрізь, наскрізь бачу. Левіт, Числа і Повторення закону.

— З йо’о рота не почуєш нічого путнього, — ка’у я і махаю Тоні Паваротті, щоб той знову запхав йому затичку.

— А кого-небудь з оцих ти бачив сам?

— Я бачив отого, що стоїть ззаду і зараз чогось замовк, — відповідає менеджер.

— Цього мати увесь рік ховала. Прямо в нас під носом.

— Нас надуло ЦРУ, — бубнить гівнюк. — Я на’іть нічо’ не пам’ятаю. Аж коли мати мені сказала, що я стріляв... Ті’ки тоді я й узнав, але сам так і не згадав, клянуся Джа.

— Стривай-но... Цей мені знайомий! Його кличуть Леґґо Біст. Він із Джунглів. Недалеко від тих місць, де ми всі виросли. Він часто приходив; так часто, що я його навіть упізнаю, хоча навідувався туди досить рідко.

— Це все цереушник. Цереушник і Джосі Вейлз, і ще один, який говорить по-ямайськи і по-американськи. Як ти. Чого мені ніхто не вірить?

— Тоні, заткни цього вилупка. Леґґо Біст? То ти бачив йо’о біля будинку?

— Раз чи двічі, але жодного разу всередині дому, тільки за воротами або біля них. Якось ми навіть виходили перетерти з ним і його братчиками.

— Ми?

— Ми. Ті, кого ти тут бачиш. Підійшли поговорити з ним і його другом, але вони сказали, що з Джунглів і в них справи з їхнім другом, а не зі Співаком.

— Ясно.

— Я ж кажу, що ніколи не дозволяв турбувати Співака. На’іть до дому його підходити — без мого дозволу. А вже тим більше щось у ньо’о випрошувати.

— Не думаю, що справа була в цьому.

— Так я ж ка’у! Ми не до нього приходили! Ми приходили не до Співака! Я сам ті’ки до його друга приходив. Ми з Демусом.

— Тоні, я ні разу тобі не казав заткнути цього хлопця? Що ще за Демус?

— Один з нас. А ще Віпер. І Джекл, тобто Гекл. А ще Джосі.

— Заткни його.

— Джосі? — питає менеджер.

— Досить, розмову закінчено, — кажу я. — Настав час допитати ще одного свідка. Міс Тіббс?

Одна з жінок різко встає.

— То леді у вас за присяжну і за свідка? — питає менеджер. Схоже, він любить побазікати. А ще позубоскалити там, де не тре’.

— Міс Тіббс? — я повторюю, а вона двічі озирається, але на Співака не дивиться.

— Була десята, точніше одинадцята година. Я тільки-но закінчила молитву, віддала хвалу Царю небесному, потім визирнула з вікна і побачила, як надворі різко заскрипів гальмами білий «Датсун». З автівки вилізли четверо, а серед них — той, хто отам позаду стоїть. Так, я все бачила на власні очі. Вони вискочили з білого «Датсуна» і розбіглися на всі боки, як таргани, коли раптово ввімкнеш світло. Хтось запитав он того, який стоїть за Леґґо Вістом, не за божевільним, — отого: «Де твоя волина?» А той каже: «Не знаю, загубив, ма’ть, коли з’їжджали з Гоуп-роуду». Я на власні вуха чула про Гоуп-роуд.

Наступний встає, не чекаючи, поки я його викличу. Підводиться й каже:

— Ви всі знаєте мене, як людину, якій дозволяється ходити і по Копенгагену, і по Восьми Провулках. Це я пішов до Шоти Шерифа і сказав: «Тут є люди, що стріляли в Співака, за них у Копенгагені ніхто не відповідає. Папа Ло ні за що не допустив би в себе таку херню...».

— Стеж за своїм язиком.

— Та я до того, що вони себе прирекли. І я сказав: «Шото, ти знаєш, вони більше не на території ЛПЯ. Тож прочешіть свою територію з околицями і знайдіть їх». Так вони зловили ось цього божевільного, він весь час ховався в кущах біля Сент-Томаса. У його трусах знайшли волину. Я спитав у людей Шоти, як вони його розшукали, а ті сказали, що фараони знали, де він подівся, бо він сів у мінібус, що йде за місто.

— А як щодо того, хто стріляв особисто? Це той же бевзь, що й у мене стріляв?

— Він мертвий, кажу ж тобі.

— Той, що чотири рази поцілив у мене?

— Мертвий.

— Дозволю собі не погодитися. Адже він потім був присутній на кон...

Співак торкає менеджера за плече:

— A-а, я зрозумів. Може, воно й на краще. Продовжуйте.

Менеджер замовкає. Я все-таки розраховував, що Співак заговорить. Я дуже сподівався на це. Хоча для мене він уже сказав досить. Він знає, хто в ньо’о стріляв. І я теж це знаю.

Джосі Вейлз.

Усі інші у двох автівках були лише бонусом, додатком, частинами тіла — але ні головою, ні серцем. Ми нічо’ не кажемо вголос, але говоримо доволі. Я дивлюся на Співака і відчуваю, що знову його розчаровую. Але він, звісно ж, повинен знати, що ні світ, ні небо, ні планети — ніщо не більше за звичайну людину з гето, яка намагається виправити неправду.

Джосі Вейлз.

Мені хочеться йому сказати: «Гірка правда — ліпша за солодку брехню». Хочеться сказати: «Не можеш зловити Гаррі, то хоча б хапай його сорочку і тримайся за неї»[337]. А ще: «Я старий, а коли старієш, усі твої постріли стають холостими», — так я хочу йому сказати. Він дивиться на мене і бачить людину, яка цілилася йому в серце. Джосі Вейлз. Я все ж сподівався, що той, хто стріляв, — серед цих трьох, хоч і знав, що так