Рукопис, знайдений у Сараґосі - Ян Потоцький
Життя якийсь час зберігається в членах, відділених від решти тіла. Нарешті, життя забезпечує здатність розмножуватися. Ми називаємо це таємницею зачаття, яка для нас так само незрозуміла, як і все в природі.
Органічні істоти поділяються на два великі роди: перший під час спалювання виділяє тверді луги, другий багатий на летючі луги. Рослини відносяться до першого роду, тварини — до другого.
Є тварини, які з точки зору будови свого організму видаються значно нижчими від деяких рослин. Такими є амеби, які можна побачити, що плавають у морі, або пузирчасті глисти, які вражають овечий мозок.
Є ще й інші, значно більш розвинені організми, в яких, однак, неможливо ясно розпізнати те, що ми називаємо волею. Так, наприклад, коли корал розкриває свою порожнину для поглинання мікроорганізмів, якими він годується, то рух цей є наслідком його будови, як ми це бачимо в квітах, коли вони закриваються на ніч, а вдень обертаються до сонця.
Тип волі поліпа, який витягає щупальця й розкриває порожнину, можна досить влучно порівняти з волею новонародженої дитини, яка вже хоче, але ще не думає. Бо воля у дитини випереджає думку і є безпосереднім наслідком потреби чи страждання.
По суті, будь-який пригнічений орган нашого тіла хоче неодмінно випростатися й примушує нас виконувати його волю. Шлунок часто опирається поживі, яку йому прописують. Слинні залози набухають від вигляду жаданої страви, а піднебіння починає лоскотати, так що розум ледь-що може здолати це. Якщо уявити собі людину, яка довший час не їла, не пила, лежала скарлючена й жила в целібаті, то ми б тоді побачили, як різні частини її тіла одночасно нав’язують їй найрізноманітніші бажання.
Волю, безпосередньо породжену потребою, ми можемо спостерігати як у дорослого поліпа, так і в новонародженої дитини. Це елементарні зачатки вищої волі, яка потім розвивається в міру вдосконалення організму. Воля у новонародженої дитини, безумовно, випереджає думку, але дуже незначно, а думка також має свої первинні елементи, з якими необхідно познайомитись.
Веласкеса, який розвивав свої погляди, в цьому місці перервали. Ребека сказала герцоґу, з яким задоволенням вона його слухала, і продовження цієї лекції, яка мене також дуже зацікавила, відклали на наступний день.
День тридцять дев'ятий
Зі сходом сонця ми вирушили в дальшу дорогу. Вічний Жид незабаром приєднався до нас і продовжив свою розповідь.
Продовження історії Вічного Жида
Поки я всією душею віддавався мріям про прекрасну Сару, Германус, якого мої наміри мало обходили, провів кілька днів, слухаючи повчання певного вчителя на ім’я Йошуа, який пізніше уславився під іменем Ісуса, бо Ісус по-грецькому означає те саме, що Йошуа на давньоєврейському, як ви можете в цьому переконатися з перекладу Сімдесяти. Германус хотів навіть вирушити зі своїм вчителем до Галілеї, і тільки думка, що він може бути мені корисним, затримала його в Єрусалимі.
Одного вечора Сара зняла свій серпанок і хотіла повісити його на гілках бальзамінового дерева, але вітер у ту ж мить підхопив легеньку тканину й, розвіваючи нею, заніс аж на середину Кедрону. Я кинувся в річку, схопив серпанок і почепив його на кущах біля підніжжя садової тераси. Сара кинула мені золотий ланцюжок, який зняла з шиї. Я поцілував його, а потім уплав повернувся на другий бік річки.
Плюскіт води розбудив старого Седекію. Він захотів довідатися, що сталося. Сара почала розповідати йому, старий пройшов кілька кроків уперед, гадаючи, що стоїть біля балюстради; тим часом же увійшов на скелю, де не було ніяких поручнів, бо їх заступали густі кущі. Нога в нього послизнулася, кущі розійшлися, і старий шубовснув у річку. Я кинувся за ним, схопив його й витягнув на берег. Усе це сталося в одну мить.
Седекія прийшов до тями й, бачачи себе в моїх обіймах, зрозумів, що завдячує мені життям. Він запитав мене, хто я.
— Єврей з Александрії, — відповів я, — звуть мене Антипа; я втратив батька й матір і, не знаючи, що мені робити, прийшов шукати щастя в Єрусалимі.
— Я заміню тобі батька, — сказав Седекія, — відтепер ти житимеш у моєму домі.
Я прийняв запрошення, ні словом не згадавши про товариша, який зовсім не образився на мене й продовжував жити у нашого шевця. Ось так я увійшов у дім мого найзаклятішого ворога й з кожним днем здобував усе більшу пошану людини, яка убила б мене, якби дізналася, що більша частина його маєтку належить мені по праву спадковості. Сара, зі свого боку, з кожним днем ставилася до мене дедалі прихильніше.
Обмін грошей відбувався тоді в Єрусалимі так само, як ще й сьогодні відбувається на цілому Сході. Якщо ви будете в Каїрі чи в Баґдаді, то побачите біля входів у мечеті людей, які сидіть на землі, тримаючи на колінах маленькі столики з рівчачком на розі для зсипання відрахованих монет. Біля них стоять мішечки зі сріблом і золотом, які відкриваються для тих, хто хоче тих чи інших грошей. Цих міняйл називають сарафами. Ваші євангелісти назвали їх транзитами за формою столиків, про які я вам сказав.
Майже всі єрусалимські міняйли працювали на Седекію, а він сам домовлявся з римськими правителями й митниками, піднімаючи чи понижуючи курс грошей відповідно до власної вигоди.
Я незабаром зрозумів, що найкращий спосіб сподобатися моєму дядькові — це як слід пізнати фінансові операції і пильно слідкувати за зростанням і спаданням курсів. Мій намір настільки добре вдався мені, що через два місяці ніхто не смів проводити жодних операцій, не спитавши спершу, що я про це думаю.
Приблизно в той час розійшлися чутки, ніби Тиберій збирається віддати в усій державі наказ переплавити гроші. Срібних монет більше не буде в обігу; їх начебто збиралися перетопити в бруски й відіслати в імператорську скарбницю. Не я вигадав ці чутки, але вважав, що маю право їх поширювати. Можете уявити собі, яке враження вони справили на всіх єрусалимських міняйл. Сам Седекія не знав, що про це думати, і не був здатен прийти до якогось остаточного рішення.
Я вже казав вам, що на цілому Сході міняйли сидять біля входів у мечеті; в Єрусалимі ми мали наші кантори в самому храмі, який був такий великий, що справи, якими ми займалися
