У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона - Марсель Пруст

на острові. А я чекала цього як свята! Напишу вам докладніше зі Стермар’ї. Шкода. Моє шанування». Я скам’янів, оглушений ударом. Картка і конверт упали до моїх стіп, мов клейтух після пострілу. Я підняв папір, перечитав. «Вона сповіщає, що не може пообідати зі мною в Лісі на острові. Звідси можна виснувати, що могла б пообідати зі мною десь-інде. З делікатносте я до неї не поіду, але її можна зрозуміти саме так». Подумки я вже чотири дні тому оселився на цьому острові з пані де Стермар’єю і тепер ніяким світом не міг розлучитися з ним. Моє жадання поверталося мимоволі на спад, яким линуло вже багато годин: адже лист тільки оце надійшов, мало часу минуло, аби я встиг його перетравити, несамохіть я й досі збирався їхати, — так учень після провалу на іспиті тягнеться рукою по ще один квиток. Нарешті я опанував себе і пішов до Франсуази просити її заплатити машталірові. Я пройшов коридором, не знайшовши її, минув їдальню — і тут мої кроки перестали стукати по паркетові, вони заглухли в тиші; поки до мене дійшло, з чого б то воно, мені здавалося, що тут панує задуха, ніби я в кам’яному мішку. Причиною всього були килими, їх почато прибивати перед батьківським поверненням, і вони видавалися такі гарні веселого ранку, коли серед їхнього неладу сонце очікує вас, наче кумпан, прибулий на те, аби витягнути нас на снідання в село, і дивиться тепер на них, мов крізь ліс; але нині, навпаки, вони були першим опорядженням тієї зимової темниці, звідки — змушений жити і харчуватися в родині — я вже не зможу виходити, коли заманеться.

— Дивіться, паничу, не перечепіться, їх ще не прибито! — гукнула мені Франсуаза. — Тра’ було мені запалити лямпу. Уже кінець вресня, кінець гарним дням.

Зима вже на порозі. На вікні, в куточку, наче на шклі Галле — жилка ствердлого снігу, а на Єлисейських Полях замість дівчат лише горобці.

Я побивався, що не побачу пані де Стермар’ю, а ще більше побивався тому, бо з листа її було видно, що на противагу мені, хто від неділі жив мрією про побачення з нею, вона про мене, мабуть, ні разу й не згадала. Згодом я довідався, що вона по-дур-ному одружилася з кохання з молодиком, з яким, імовірно, тоді вже сходилася і через якого, звісно, забула про моє запрошення. Бо якби про нього пам’ятала, то, певна річ, не чекаючи повозу, що його, як було домовлено, я не мав посилати по неї, попередила б мене, що зайнята. Мої марення про феодальну діву на туманному острові втоптали мені стежку до кохання, якого ще не існувало. Тепер розчарування, гнів, нестямне бажання впіймати ту, що втекла від мене, могли завдяки моїй вражливості розпалити це можливе кохання, яке досі, наразі ще тихим ходом, накручувала лише моя уява. Скільки ж у нашій пам’яті — а ще більше в нашому забутті — тих щонайрозмаїтіших дівочих і жіночих личок, яким надало чару — а нам дикої охоти побачити їх знову — лише те, що вони в останню хвилину втекли від нас! Що ж до пані де Стермар’ї, то з нею мене єднало щось іще більше; тепер, аби покохати її, мені досить було побачити її знову й оновити ті живі, але закороткі вражіння, які без побачення пам’ять не здолала б зберегти. Доля розпорядилася інакше, ми з нею так і не побачилися. Я покохав іншу, а міг би покохати її. І може, саме це найдужче окошилося на моїй великій любові, яка мала незабаром народитися в мені: на згадку про той вечір я доводив собі, що моє почуття — якби око-личності склалися інакше — зосередилося б на пані де Стермар’ї; звернене на ту, яка збудила його в мені трохи згодом, воно, отже, не було хоч би як я хотів, хоч би як потребував у це вірити — чимось конечним, чимось судженим мені.

Франсуаза покинула мене* в їдальні самого і сказала, що мені не вільно тут сидіти, поки вона розпалить вогонь. Вона мала готувати обід — виходить, моє ув’язнення починалося цього вечора, ще перед прибуттям батьків. Я оглянув цілу гору згорнутих килимів, навалених біля буфету, і, ткнувшись туди лицем, ковтаючи порох і сльози, наче один з тих жидів, що посипали в жалобі голову попелом, заридав. Я трусився не лише від кімнатного холоду, а ще й через те, що іноді сльози, спливаючи з наших очей крапля по краплі — ніби дрібний, докучливий, холодний обложний дощ — викликають різкий спад температури (з його небезпекою і, признаймося, з якимсь приємним від цього відчуттям нам несила боротися). Нараз я почув голос:

— Чи можна ввійти? Франсуаза сказала, що ти, мабуть, у їдальні. Я заскочив спитати, чи не хтілося б тобі пообідати десь зі мною? Якщо тобі це не зашкодить, бо надворі такий туманище, хоч ножем ріж.

Був то прибулий вранці, хоча я думав, що він ще в Марокко або на морі, Робер де Сен-Лу.

Я вже казав про те (і не хто інший, як Робер де Сен-Лу несамохіть допоміг мені усвідомити це в Бальбеку), що я думаю про приязнь: як на мене, це щось таке нікчемне, що мені просто невтямки, як люди непересічні, типу Ніцше, могли наївно приписувати їй якусь духовну вартість, а, отже, цуралися приязні, яка не відповідала їхньому розумовому рівню. Еге ж, мене таке завжди дивувало: дивував той, хто в своїй щирості заходив так далеко, що з чесности перед самим собою відкидав музику Ваґнера, хто водночас уявляв, ніби істина може передаватися в такий із природи своєї розпливчастий і неадекватний спосіб, як поводження взагалі та приязнь зокрема, і хто вірив, що цілком виправдано облишити роботу, піти до приятеля й поплакати вкупі, а все через чутку, ще й брехливу, про пожежу в Луврі! У Бальбеку я дійшов до того, що втіху розважатися з молодими дівчатами сприймав як менш згубну для духовного життя (якому вона бодай зостається чужа), ніж приязнь, бо всі зусилля приязні йдуть на те, аби змусити нас пожертвувати єдиною реальною і непередаваною (хіба що тільки через мистецтво) частиною нас самих задля нашого поверхового «я», і ось це дрібненьке «я», на відміну