У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона - Марсель Пруст

— гукав принц де Шательро, впускаючи виделку зі здуміння та розпуки: він-бо сподівався, що заручини з панною д’Амбрезак скоро дістануть заповіддя, але — заручини з ним самим. Тим часом Бог свідок: його спритник-батько таки нашептав був на вухо Амбрезакам про матір юного Бібі. «Виходить, тобі так приспічило?» — не втримувався принц, щоб удруге не підкусити Бібі, але Бібі, вже добре підкований (бо відколи все стало «майже офіційно» відоме, він уже встиг освоїтися з новим статусом), відповідав з усмішкою: «Я захоплений не тим, що одружуюся, одружуватися мені охота невелика, я захоплений тим, що матиму таку чарівну дружину, як Дезі д’Амбрезак». Поки Бібі відповідав принцові де Шательро, той опам’ятовувався і доходив думки, що треба мерщій повертати голоблі в бік панни де ла Канурк або міс Фостер, цих блискучих партій номер 2 і номер 3, ублагати набратися терпцю кредиторів, які чекали на його одруження з панною д’Амбрезак, і врешті розтлумачити тим, кому він розпатякував про зваби панни д’Амбрезак, що вона добра пара для Бібі, та якби він пошлюбив її, то порізнився б з усіма своїми родичами. Он пані де Солеон, так та — доводив би він — навіть не прийняла б їх.

Проте в очах шевців, кравців, рестораторів і так далі ці паничі важили небагато, зате коли ці дволикі януси виходили у світ, там їх суджено не за їхнім розладнаним маєтком і не за потугами його підлатати. Вони знову потішалися в князі, в дуки такі-то й такі, і їх шанували тільки з огляду на предків. Якийсь дук, майже мільйонер, здавалося б, наділений усіма достойностями, поступався їм, бо колись їхні родоначальники були удільними володарями в малесеньких державах, де карбували монету тощо. Часто в ресторані хтось із них потуплювався при появі іншого, аби не розкланюватися з ним. А все тому, що в своїй химерній гонитві за багатством він запрошував на обід банкіра. Якщо світська людина сходиться отак із банкіром, той виточує з неї крови на якусь сотню тисяч франків, що не перешкоджає світській людині запросити на обід іншого банкіра. Вона й далі ставить у церквах свічки і радиться з лікарями.

Але принц де Фуа, сам багатій, належав не лише до великопанського гурту, гурту з півтора десятка молодиків, а й до тіснішого й замкнутішого грона чотирьох, де числився й Сен-Лу. їх ніколи не запрошувано нарізно, їх прозвано «чотирма цимбалами», вони завжди гуляли разом, у замках їм відводили суміжні покої, отож подейкували навіть про якісь грішки між ними, тим паче що всі вони були красені. Щодо Сен-Лу, то я міг би завдати брехню всім цим наклепникам. Але найцікавіше ось що: поголоски, як випливло згодом, були правдиві стосовно всієї четвірки, але жоден із них анітрохи не підозрював у своєму гріху трьох інших. Тим часом кожен докладно розпитувався про інших: не так через те, що грів якісь надії, як з образи, йому хотілося розбити шлюб, приперти дружка до стіни. До четвірки платоніків, бо така четвірка завжди численніша, ніж чотирі душі, прилучився п’ятий, платонік ще більший за інших. Проте страх Божий стримував його, та ось четвірка розпалася, а він женився, став батьком сімейства і, молячись у Лурді, щоб Богородиця послала йому коли хлопчика, а коли дівчинку, в паузах кидався на військовиків.

Хоч як бришкав принц, а те, що адвокат прямо до нього не звертався, розрядило перуни його гніву. До того ж цей вечір видався якийсь незвичайний. Зрештою шансів зійтися з принцом де Фуа ближче адвокат мав не більше, ніж машталір, який привіз сюди цього великого пана. Ось чому принц зволив відповісти йому — але з сухою міною і відводячи погляд — бо той під завісою мли скидався на щось, наче співподорожанин, здибаний випадково десь на краю світу, на вітряному й затуманеному узбережжі: «Заблукати це ще півбіди, найгірше, що не можеш виблукати». Думка ця вразила господаря своєю слушністю, бо він чув її з уст гостей цього вечора кілька разів.

Власне, ресторатор мав звичку порівнювати те, що він чув або читав, з якимсь уже знаним текстом, і щоразу надпоривався, як не помічав ріжниці. Таких станів душі не треба легковажити: виходячи наяв у політичних розмовах або при читанні часописів, вони творять громадську опінію і тим самим готують ґрунт під величезні події. Багато хто з німців, власники кав’ярень, залюб-лені лише у своїх клієнтів і в якусь газету, запевняючи в часи Аґадіру, що Франція, Англія та Росія «зачіпають» Німеччину, готували війну, яка зрештою так і не вибухла. Коли історики не без слушности правлять, що чини народів годі пояснити волею царів, вони повинні заступити її психологією «сірої людини».

У політиці власник цього ресторану, куди я приїхав, від якогось часу прикладав свою педагогічну ментальність до певних висловлювань, пов’язаних із Дрейфусовою справою. Якщо в мові гостя чи на газетних шпальтах він не знаходив утертих виразів, то заявляв, що стаття нудна, а гість нещирий. Натомість принц де Фуа так захопив ресторатора, що цей останній ледве дослухав його до кінця. «Слушно, ваша ясновельможносте, слушно (що загалом означало: «Ви, ваша ясновельможносте, повторили слово в слово»), атож, авжеж, саме так!» — скрикнув він, сповнений радощів, як мовитЬся у « Тисячі й одній ноні», до щер-ти. Одначе принц уже зник у залці. Тим часом — життя навіть по незвичайних випадках бере своє — ті, хто вилонювався з моря туману, замовляли собі щось під’їсти або й обід; поміж них я угледів молодиків — членів Жокей-клубу: день був такий потовкучий, що вони незчулися, як обсіли двоє столиків у великій залі і таким чином опинилися близесенько від мене. Катаклізм був такої моці, що запровадив навіть між малою й великою залою, між усіма цими людьми, збудженими ресторанним затишком по довгій блуканині в океані мли, якусь простоту, поминаючи лиш мене, — така простота, мабуть, панувала в Ноє-вому ковчезі.

Нараз я побачив, що господар згинається в уклонах, надбігли в повному складі метрдотелі, а гості несамохіть обернулися. «Мерщій, покличте Сіпрієна, столик для його ясновельможности маркіза де Сен-Лу!» — гукав господар; для нього Сен-Лу був не просто великий пан, вельми шанований з боку таких людей, як принц де Фуа, а ще й завсідник, який жив на всю губу й зостав-ляв у цьому ресторані дзвінкі побрязкачі. Гості з