Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич

— Рів–няй–сь!..

Від командирського бліндажа вибігають двома шеренгами — не «свої», а якісь чужі, кумедні військові. Вони дріботять якось не по–солдатському, підтюпцем, — наче стрибають бродом з камінця на камінець, — підбігають до трибуни і оточують її кільцем. І тоді поміж двома шеренгами хтось швидко йде, і за ним поспішає великий гурт невідомих офіцерів.

Солдати–фронтовики з подивом роздивляються на вояків, що вишикувалися спинами до трибуни і обличчям до полку. Справді, якісь вони не такі, як усі солдати на світі, — надто щуплі якісь, одежа пригнана ловко — тиловики, і в кожного на лівому рукаві, на чорному ромбі, — свят–свят–свят! — білий людський череп і під ним дві гомілки навхрест. Такого за три роки війни навіть найстаріші фронтовики ще не бачили!

— Слухай–но! — шепоче Дем'янові його сусіда, — щоб мене грім побив, таж вони — цицькаті!

— Баби! Мати, Пресвята Богородиця! До чого народ довели — бабське військо напускають воювати германця!..

Тимчасом той, що біг попереду, вже зійшов на трибуну. На ногах в нього — жовті краги, як у бельгійського авіатора, френч — без погонів, а на голові — чудернацький кашкет: з сукняним дашком, та таким довжелезним, що достоту скидається на дзьоб чорногуза.

Поруч з ним, трохи позаду, стояв звичайний штабс–капітан — обличчя бліде, як з перепою, очі горять несамовитим вогнем.

Перший — в кашкеті, як чорногузів дзьоб, — спинився на самісінькому краєчку трибуни, сперся лівою рукою на бар'єр, праву застромив за борт френча і вп'явся очима в солдатське море. Вітерець ворушив довгі стрічки величезного червоного банта в нього на грудях. Вгорі бринів жайворонок. Гарчала австрійська дивізійка.

— Здрастуйте, солдати революції! — раптом зарепетував він, та так, що з дерев позаду каре знялося вгору хмарою гайвороння.

— Здрам–жлам… здрастє… — не в лад відповіло каре: хто його зна, як йому відказувати? Це, мабуть, знову якийсь іноземець?

— Вольно! — зразу ж подав команду командир.

Полем шугнуло зітхання з тисячі грудей, м'яко шурхнули по муріжку три тисячі підошов, брязнули де–не–де котелки, бо знайшлися такі, що прихопили й котелки — раптом видаватимуть щось ріденьке?

Тоді той вихопив руку з–за борта френча, простяг її далеко вперед, аж сам заточився за нею, і зарепетував ще:

— Товариші! Солдати революції! До вас моє слово!..

Це був Олександр Федорович Керенський.

Новий військовий та морський міністр Тимчасового уряду.

Керенський стояв на трибуні, позаду нього товпились його секретарі та ад'ютанти, а довкола трибуни вишикувався на чатах батальйон його особистої охорони — перший в революційній Росії жіночий батальйон. Він був найменований «ударним батальйоном смерті», і на ознаку цього в кожної дівчини–солдата на рукаві сріблився череп з двома схрещеними кістками. Командувала батальйонерками перша в російській армії жінка–солдат — прапорщик Бочкарьова. Ініціатором утворення ударних батальйонів, які підняли чорні прапори з срібними написами «перемога або смерть», — був армійський штабс–капітан, віднедавна член партії соціалістів–революціонерів, Муравйов. Це він і стояв зараз на трибуні, два кроки позаду Керенського, — блідий, з засмоктаним обличчям і очима з божевільного дому.

Керенський промовляв:

— Старая власть пала, и обновленная Россия воспрянула от ига рабства и насилия! Все вы теперь равноправные граждане…

Керенський, як відомо, був промовець хоч куди. Одні казали, що причина його видатного ораторського успіху полягає в тому, що він влучно добирає демагогічні речення, які не могли не викликати бурхливої реакції сердець. Інші — так би мовити, музикального нахилу — трималися тієї думки, що справа в інтонації промовця: Керенський модулював голосом від нижнього «до» до верхнього «соль». Ще інші — нахилу, так би мовити, драматичного — обстоювали, що вирішує все жестикуляція: Керенський зовсім не жестикулював. В час промови він робив одним–один жест — виймав руку з–за борта френча, простягав її вперед і зразу знову швидко стромляв за борт.

Вчора, виступавши в Києві — на об'єднаному і прилюдному засіданні Ради військових, Ради селянських і Ради робітничих депутатів, — Керенський вийшов на сцену в театрі опери, простяг руку і сказав:

— Товариші і громадяни свободної Росії!

— Тут не Росія, тут Україна! — почулися вигуки з ярусів та гальорки. — І вона ще зовсім не свободна! Брешеш, Сашка!

Керенський застромив руку назад, повернувся і вийшов геть.

Півгодини пішло на те, щоб умовити його докінчити промову. За ці півгодини юнкери встигли викинути з театру всіх, хто був примічений у тому, що гукав про Україну.

Керенський повернувся на кін, зустрінутий вищанням дам і оплесками осіб іншої статі, і продовжив свою промову:

— Я приїхав до вас, бо пішла чутка, що тут, у вас, є люди і організації, які висловлюють мені недовір'я. Так от, я стою тут зараз перед вами для того, щоб довести до вашого відома, що не дозволю не довіряти мені!

— Віримо вам, Олександре Федоровичу! — дружно гукнули всі есери в президії, а була їх у керівництві Ради військових та Ради селянських депутатів переважна більшість, так само як у Раді робітничих депутатів — меншовиків.

— Віримо! — гукнули й меншовики, твердо пам'ятаючи, що коаліційний уряд тримається виключно на згоді між партіями есерів і меншовиків.

І тоді весь зал, у якому по ложах сиділи члени Рад, а в партері та по