Нові коментарі
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою - Народні
Українські Книги Онлайн » Сучасна проза » Коротка історія семи вбивств - Марлон Джеймс

Коротка історія семи вбивств - Марлон Джеймс

Читаємо онлайн Коротка історія семи вбивств - Марлон Джеймс
Ямайко, ти готова для цього? Моя голова повна надій, але разом з тим мені тяжко, мені дуже тяжко; і заспокоює лише те, що на серці в бідного Папи Ло легко ніколи й не було. Те, що має сенс у Англії, не має сенсу тут. Англія — це Англія, Лондон — це Лондон, і коли перебуваєш у такому великому місті, то й мислити починаєш по-великому, і говорити по-великому, і пророкувати про грандіозні події, а коли повертаєшся в Джемдаун, то дивуєшся, чому аж так розбухла твоя голова.

Безліч людей навіть посеред свого страждання добровільно віддають перевагу відомому їм поганому над тим хорошим, про яке вони можуть тільки мріяти, — бо хто ж мріє, крім божевільних та дурнів? Війни іноді припиняються, бо люди забувають, чому воюють; іноді до них уві сні повертаються ті, хто загинув, — але ти не пам’ятаєш їхніх імен, а іноді починаєш бачити, що той, з ким ти борешся, тобі зовсім і не ворог. Глянути хоча б на Шоту Шерифа.

Пляж — суцільний пісок аж до моря. Там він змінюється на камінці, що, перекочуючись і перекидаючись із напливом хвиль, наче потріскують, як жінка-дапі: кхе-ке-ке-ке-ке-ке-ке. Тоні Паваротті волоче хлопа прямо туди, де на пісок набігають хвилі, і штовхає його ззаду під коліна, щоб він упав у «молитовній» позі. Той так і стає. Все швидко й різко, і, не зронивши ні слова, Тоні продовжує свою справу. Кхе-ке-ке-ке-ке-ке-ке. У хлопця в білих шортах спереду жовта пляма, ззаду — коричнева. Тоні Паваротті — в солдатській сорочці кольору морської хвилі, з еполетами та безліччю кишень, і в габардинових штанях, закочених над солдатськими ботами до середини гомілки. Він повільно, обома руками, бере пацана за голову і тримає — майже ніжно, немовби пестить. Хлоп, видно, вирішує, що помилуваний. Він знову починає плакати, нестримно трясучи головою. Тоні знову притримує його голову, наче заспокоює. Кхе-ке-ке-ке-ке-ке-ке — і бух.

Мій хлоп волає в затичку, знесилюється, і я мушу тягнути його на пляж. Вода ще не сягнула його штанів, тож свіжа волога на них засвідчує, що він знову обісцявся. Тоні лишив автівку заведеною, і, можу присягтися, я чую радіо, а можливо, це лише камінці. Кхе-ке-ке-ке-ке-ке-ке. Я волочу пацана просто до мертвого тіла і штовхаю, щоб він упав на коліна. Лишаю на ньому тільки зелені шорти. Притримую його голову, але він все ’дно нею крутить, навіть коли я натискаю на спусковий курок. Бух. Поцілило трохи вбік від скроні, в око. Кхе-ке-ке-ке-ке-ке-ке. Хлоп смикається й падає. Тоні Паваротті вказує на море, а я відповідаю: «Ні, лишаємо їх тут».

Поза хлопців засвідчує, що вони тепер брати не по крові, а по стражданню. А коли ви, як брати, страждаєте разом, то разом здобуваєте й нову мудрість. Скажімо, я здобуваю нову мудрість у той же час, що й Шота Шериф, а коли ми зупиняємося й усвідомлюємо, що ми з ним справді одного розуму, то беремо це усвідомлення в Англію, де переконуємося, що Співак там теж має одну з нами мудрість. Справді, він став мудрішим, у порівнянні з тим, коли управляв своїм розумом власним будинком, де довгий час вороги зустрічалися як друзі, — навіть коли ми билися, як дикі звірі, з усім, що нас оточувало. Люди гадають, усе це примирення — через концерт, чи через те, що білий чоловік від ННП потиснув руку білому чоловікові від ЛПЯ, — але це все одно що рак лікувати мікстуркою. Бо навіть я знав: сам концерт — це ніщо, але при цьому я є той, хто особисто витягнув на сцену Сіаґу[330].

Шота Шериф тоді стояв на сцені, але потім зістрибнув і почав мало не переслідувати Міка Джаґґера, який походжав між глядачами назад-уперед, звертався до їхнього розуму, наганяв ритм і наче й не відчував, що все це місце кишить лихим людом. Він щохвилини шкірився у широкій посмішці. «Давайте викрадемо Міка Джаґґера й потримаєм у себе, поки не стягнемо за нього два мільйони», — повторював Шота Шериф ніби жартома, але потім, спостерігаючи за тим, як Мік Джаґґер пірнає й виринає з натовпу, почав думати про це серйозно. Про розкутого білого молодика, що роздає посмішки, як дитя багатого політикана, і базікає про свою поїздку в Маямі. Шота знай собі підсміюється — ха-ха-ха-ха, — аж поки це не почув Співак і не стрельнув у нього таким поглядом, якому позаздрив би й сам Мойсей у своїх Десяти заповідях. Менше з тим, нехай думають, що він повернувся лише задля того, щоб заспівати пісні про кохання для свого наступного ліричного альбому. Нехай він собі спить, як немовля, поки ми діємо — як месники-перевертні, у дусі Нікодемуса. Бо обговоривши готування до концерту, ми з Шотою Шерифом розмовляти між собою не перестали — і спілкуємося й досі.

Сонце ховається за обрій. Тоні Паваротті веде автівку, а в приймачі грає «Будь ніжним, проведи мене крізь ніч танцем тіні». Цю пісню я знаю. Її любить моя жінка і каже, що співає її якийсь Ґібб. Я запитав, звідки вона знає, а вона мені випалила: «Геть мене за неотесу маєш?» Я розсміявся, бо танцював з тінями і на світанку, і вночі. І навіть посеред дня, бувало, нам доводилося шукати темні закапелки. Чотири дні забрало те, щоб зігнати всіх причетних до того махлярства з кінними перегонами, які підняли волини на Співака. Й одну ніч — щоб замкнути їх у камеру, про яку я, дон над усіма донами, один, напевно, не знав у всьому Копенгагені. Джосі Вейлзові ще доведеться це мені пояснити.

Рано-вранці ми забираємо звідти перших двох, тільки тому, що вони стрибають поперед усіх і найголосніше шумлять. Перший — про те, як голий дапі в синьому полум’ї шматує його шкіру й довгими акулячими зубами всю ніч поїдає його плоть, затуляючи йому рота, щоб не кричав. Ці дапі ляскають їх усіх по щоках і гамселять в обличчя — і раз, і вдруге, і втретє, і вчетверте. Його очі вологі від правди. Він вказує на свої груди, стверджуючи, що цей дапі ще й гризе йому серце, хоча на грудях — жодного сліду. Другий без угаву верещить, що голову йому проїла змія і вилізла через ліве око, — ось, бачиш дірку? — й указує на те око, ціле, але вибалушене. Всі пустобрешуть про слину диявола на обличчі, коли вони прокидаються. Тих двох неможливо привести до тями,

Відгуки про книгу Коротка історія семи вбивств - Марлон Джеймс (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: