Розкоші і злидні куртизанок - Оноре де Бальзак

— Ах, бідна моя Амелі, трапилась найжахливіша подія... Я й досі тремчу. Уяви собі, що генеральний прокурор... ні, що пані де Серізі... що... Я не знаю, з чого почати...

— Починай з кінця, — сказала пані Камюзо.

— Ну, добре; в ту хвилину, коли в залі нарад першого відділу пан Попіно поставив останній підпис під ухвалою про відсутність перешкод, згідно з моєю доповіддю, до звільнення Люсьєна де Рюбампре... словом, все було скінчено, секретар забрав чернетку, я мав розквитатися з цією справою — в цю хвилину входить голова трибуналу і розглядає ухвалу.

— Ви звільняєте мертвого, — холодно каже він мені глузливим тоном. — Цей молодий чоловік став, як каже пан де Бональд, перед своїм природним суддею. Він помер від блискавичної апоплексії.

“Я передихнув, вважаючи, що трапився нещасний випадок”.

— Коли я правильно розумію, пане голово, — сказав пан Попіно, — йдеться про такий саме апоплексичний удар, як у Пішегрю...

— Панове, — провадив голова з тим самим поважним виглядом, — знайте, що для всіх молодий Люсьєн де Рюбампре помер від аневризми.

“Всі ми перезирнулись між собою”.

— У цю сумну справу вплутані вельможні особи, — сказав голова. — Дай боже, пане Камюзо, хоч ви й виконали тільки свій обов’язок, щоб пані де Серізі не збожеволіла від цього удару. Її винесли, наче мертву. Тільки що я зустрів нашого генерального прокурора в такому розпачі, що мені стало боляче. Ви занадто перегнули палку, любий Камюзо! — додав він мені на вухо.

“Ні, люба моя, я ледве мав силу рушити з місця. Ноги в мене тремтіли так, що я не наважився вийти на вулицю і пішов відпочити в кабінет. Кокар, який прибирав документи цього нещасливого слідства, розповів мені, що якась гарна жінка атакувала Консьєржері, що вона хотіла врятувати життя Люсьєна, якого шалено кохає, і зомліла, побачивши, що він повісився на галстуці на віконній рамі “пістолі”. З того моменту, як я вийшов із суду, мене переслідує думка, що мій допит міг спричинити самогубство цього бідолашного юнака, — зрештою, між нами кажучи, дуже винного, — і я весь час трохи не зомліваю...”

— То що ж, чи не вважатимеш ти себе за вбивцю через те, що якийсь підслідний повісився в тюрмі, саме тоді, коли ти його мав випустити? — скрикнула пані Камюзо. — У таких випадках слідчий — те саме, що й генерал, під яким убили коня!.. От і все.

— Ці порівняння, люба моя, в кращому разі схожі на жарт, а жарти зараз не до речі. У цьому випадку мертвий хапає живого, Люсьєн забирає з собою в могилу наші надії.

— Справді? — сказала пані Камюзо з глибокою іронією.

— Так, моїй кар’єрі край. Я все життя своє залишусь простим судовим урядовцем при трибуналі Сени. Уже перед цією фатальною подією пан де Гранвіль був дуже незадоволений тим, як повернулось це слідство, і зауваження, зроблене ним нашому голові, свідчить, що поки пан де Гранвіль буде генеральним прокурором, я ніколи не просунусь.

Просунутись! Ось жахливе слово, жахлива ідея, яка в наші часи робить із судді чиновника.

Колись суддя відразу ставав тим, ким йому належало бути. Три-чотири президентські капелюхи з галунами задовольняли честолюбців у кожному судовому парламенті. Посада радника задовольняла якого-небудь де Бросса так само, як і Моле, в Діжоні, або в Парижі. Ця посада, яка давала статок, потребувала й сама великого статку, щоб її з гідністю зайняти. У Парижі, крім парламенту, адвокати могли домагатись тільки трьох вищих посад: генерального контролера, зберігача печатки і канцлера. Нижче від парламенту, у нижчій сфері, голова окружного суду був досить значною особою, і був щасливий, коли залишався усе життя на своїй посаді. Порівняйте становище радника коронного суду в Парижі, що не мав у 1829 році іншого статку, крім своєї платні, зі становищем радника в парламенті в 1829 році. Велика різниця. Тепер, коли з грошей роблять універсальну соціальну гарантію, судових службовців звільнили від обов’язку мати, як колись, велике майно; через це вони стають депутатами, перами Франції, нагромаджують судові посади один на один, сполучають судові і законодавчі функції, набувають ваги не на тих посадах, звідки повинен походити весь їх блиск.

Зрештою, судді прагнуть відзначитись і просунутись так само, як просуваються в армії або в адміністративному апараті.

Це прагнення, навіть коли воно не шкодить незалежності судді, дуже відоме і дуже природне, наслідки його надто відомі всім, щоб судові урядовці не втратили своєї гідності в очах суспільства. Платня, яку дає держава, робить зі священика і з судді — чиновників. Гонитва за чинами породжує честолюбство, честолюбство породжує запобігливість перед владою; нарешті сучасна рівність ставить суддю і підсудного на один соціальний рівень. Так два стовпи всього соціального ладу — релігія і правосуддя — здрібніли в XIX столітті, хоч і багато точиться балачок про загальний прогрес.

— А чому ж це ти не просунешся? — спитала Амелі у Камюзо.

Вона глузливо глянула на нього, відчуваючи потребу повернути енергію своєму чоловікові, що був покірним знаряддям честолюбства в її руках.

— Навіщо впадати в розпач? — провадила вона з жестом, що прекрасно відтворив її байдужість до смерті підслідного. — Це самогубство зробить щасливими двох жінок, які ненавидять Люсьєна — пані д’Еспар і її кузину графиню дю Шатле. Пані д’Еспар в найкращих стосунках зі зберігачем печатки, і через неї ти можеш добитись аудієнції в його вельможності і розкажеш йому таємницю цієї справи.

А коли міністр юстиції буде на твоєму боці, то чого ж тобі боятись твого голови та генерального прокурора?

— Але пан і пані де Серізі!.. — вигукнув бідолашний слідчий. — Пані де Серізі, повторюю тобі, збожеволіла. І кажуть, що збожеволіла з моєї провини.

— А коли вона божевільна, — ти, слідчий, непослідовний, — скрикнула пані Камюзо, сміючись, — як вона може тобі зашкодити? Ну, розкажи мені докладно все, що сьогодні сталось.

— Боже мій, — відповів Камюзо, — в ту хвилину, коли я сповідав цього нещасного юнака, і він якраз заявив, що цей так званий