Розкоші і злидні куртизанок - Оноре де Бальзак
— Секретний номер два — це і є іспанський священик, якого підозрюють у тому, що він Жак Коллен, — сказав пан Го, звертаючись до лікаря, — це один із підслідних процесу, до якого був причетний отой нещасний молодий чоловік.
— Я його вже бачив сьогодні вранці, — відповів лікар. — Пан Камюзо викликав мене, щоб засвідчити стан здоров’я цього молодця, який, між нами кажучи, здоровісінький; він міг би розбагатіти, граючи роль Геркулеса в трупі мандрівних комедіантів.
— Він теж може захотіти вкоротити собі віку, — сказав пан Го. — Загляньмо вдвох у секретні камери, бо мені треба туди навідатись хоч би для того, щоб перевести його до пістолі. Пан Камюзо наказав звільнити цього дивного аноніма з секретної.
Жак Коллен, прозваний серед каторжників “Дурисмерть”, якого тепер слід називати тільки його власним ім’ям, від часу свого повернення, з наказу Камюзо, до секретної камери відчував таку тривожну нудьгу, як ніколи за все своє життя, позначене стількома злочинами, трьома втечами з каторги і двома присудами суду присяжних. Хіба ця людина, в якій сконцентровано сили, життя, душа і пристрасті каторжника, яка являє собою їх найвище вираження, — не є потворно-прекрасною через свою гідну собачої породи відданість до того, кого вона зробила своїм другом? Варта засудження, підла і жахлива з багатьох сторін, — хіба не стає вона через абсолютну відданість своєму кумирові настільки глибоко цікавою, що цей етюд, хоч і досить уже великий, здавався б незакінченим, урізаним, якби не розповісти про розв’язку цього злочинного життя після смерті Люсьєна де Рюбампре? Запитуєш себе, чи буде жити після смерті маленької болонки її грізний товариш лев?
У реальному житті, в суспільстві, події так фатально чіпляються за інші події, що не відбуваються одна без одної. Вода в річці утворює щось подібне до плинного помосту, і немає такої хвилі, хоч би яка вона була бурхлива, яка б вона не була висока, — щоб потужний виплеск її не згладився у водній масі, сильнішій завдяки швидкості своєї течії, ніж вир, що рухається разом з нею. Так само, як ви дивитесь у воду, що тече, і бачите в ній невиразні образи, ви, можливо, захочете виміряти тиск суспільної влади на вир, ім’я якого — Вотрен, подивитись, чи далеко розіб’ється ця бунтівнича хвиля, як закінчиться доля цієї справді диявольської людини, прив’язаної до людства любов’ю? — Адже це божественне начало не легко гине в найбільш уражених гангреною серцях!
Мерзенний каторжник, що втілює в собі фантазію стількох поетів — Мура, лорда Байрона, Матюрена, Каналіса[115] (демон, який заволодів ангелом, притягши його в пекло, щоб відсвіжити пекло райською росою), — Жак Коллен, — коли добутися як слід до цього бронзового серця, — зрікся самого себе вже сім років. Його величезні здібності, поглинуті Люсьєном, працювали тільки заради Люсьєна, він втішався з його успіхів, з його кохання, з його честолюбства. Люсьєн був його видимою душею.
Дурисмерть наче за дорученням обідав у Гранльє, прослизав у будуари вельможних дам, кохав Естер. Одне слово, він бачив у Люсьєні Жака Коллена, гарного, молодого, благородного, що мав заступити посаду посла.
Дурисмерть здійснив німецьку віру в можливість “роздвоєння” через моральне батьківство; це зрозуміють жінки, що справді кохали в своєму житті, що відчували, як їх душа переходить у душу коханого чоловіка, що жили його життям, — благородним або підлим, щасливим або нещасним, темним або уславленим, — не зважаючи на відстань, відчували біль у ногах, коли він був поранений, відчували, коли він бився на дуелі, і, щоб сказати все одним словом, не мали потреби пересвідчуватись у зраді, щоб знати про неї.
Коли Жака Коллена знову відвели до його камери, він казав сам до себе: “Допитують хлопчика”.
І цей чоловік, що вбивав з такою легкістю, як ремісник п’є, — тремтів.
“Чи мав він змогу побачитись зі своїми коханками? — питав він сам себе. — Чи знайшла моя тітка отих проклятущих самиць? Ці графині, ці герцогині — чи діяли вони, чи зуміли затримати допит? Чи одержав Люсьєн мої інструкції? І якщо судилося йому бути допитаним, то як він поводитиметься? Бідолашна дитина, це ж я його призвів до цього. Той розбійник Паккар і та хитрюща Європа вчинили всю цю метушню, поцупивши сімсот п’ятдесят тисяч франків державною рентою, подарованих Нюсінженом Естер. Ці дві шельми примусили нас спіткнутись на останньому кроці; але вони дорого заплатять за цю штуку! Ще один день, і Люсьєн був би багатий! Він одружився б зі своєю Клотильдою де Гранльє. Я вже не мав би Естер на шиї. Люсьєн надто кохав цю дівчину, тим часом як він ніколи не полюбив би ту рятівну дошку — Клотильду... Ах, тоді хлопець належав би мені цілком. І подумати тільки, що наша доля залежить лише від одного погляду, від зніяковіння Люсьєна перед цим Камюзо, який усе бачить, якому не бракує хитрощів слідчого, бо ж коли він показав мені листи, ми обмінялись поглядами, взаємно зондуючи один одного, і він догадався, що я можу шантажувати коханку Люсьєна”.
Монолог цей тривав три години. Тривога була така, що перемогла цей організм із заліза і купоросу. Жак Коллен, мозок якого немов запалився від шаленства, відчув таку жагучу спрагу, що непомітно для себе випив весь запас води в одному з двох бачків, які разом із дерев’яним ліжком становлять все умеблювання секретної камери.
“Коли він розгубиться, що з ним буде? — адже люба дитина не має сили Теодора...” — питав він себе, лягаючи на похідне ліжко, подібне до тих, що бувають на гауптвахтах.
Два слова про цього Теодора, про якого згадував Жак Коллен у цю критичну хвилину. Теодор Кальві, молодий корсиканець, засуджений, коли йому було вісімнадцять років, на все життя за одинадцять убивств, завдяки різним протекціям, купленим на ціну золота, став товаришем Жака Коллена по кайданах з 1819 по 1820 рік. Остання втеча Жака Коллена, одна з найблискучіших його комбінацій (він вийшов переодягнений у жандарма, нібито ведучи до комісара Теодора Кальві, який ішов поруч з ним в одязі каторжника) — та надзвичайна втеча відбулася в порту Рошфор, де каторжники вмирають, як мухи, і де сподівались побачити кінець цих двох небезпечних осіб. Втікши разом, вони через
