На білому світі - Микола Якович Зарудний
— Може, лікаря викликати з Косопілля? — запитала гостя.
— Ні, і ти, Степко, не сиди…
— Тобі неприємно, що я прийшла?
— Навіщо ти, Степко? Я просто подумала, що в тебе робота…
— Без мене справляться. А я з тобою побуду…
У хату тихо зайшли Максим і Ничипір Іванович.
— Ми лікаря викликали, зараз приїде,— повідомив Максим.
— І в райком Платонові дзвонили,— сказав Сніп,— ти вже тримайся, дочко.
— Не треба було. Не турбуйтесь.
Згодом Кожухар привів лікаря — маленького сивого дідуся.
Дідусь випровадив усіх, крім Степки, з кімнати, помив руки і присів на ліжко біля Наталки.
— Зараз послухаємо сердечко, що воно нам скаже…
Поки лікар оглядав хвору, до Гайворонової хати почали сходитись люди. Стояли на подвір'ї, мовчазні та похмурі. І Васько сидів на призьбі, низько опустивши голову: не міг дивитись на людей, бо це нагадувало йому той захмарений осінній день, коли ховали матір…
Перешіптуються молодиці, і немилосердно чадять самосадом чоловіки.
— Наче місце наврочене під цією хатою…
— А така ж молода. — І привітна…
— В поле приїде і так уже славно агітірує. І вірша прочитає…
— Видно, хорошого роду, бо й роботи не цурається.
— І Васько доглянутий, і в хаті, як у віночку, а слаба ж…
Лікаря, щойно він з'явився, зразу оточили:
— Як там Наташа?
— Не хвилюйтесь,— заспокоїв,— усе буде добре. Серце увійшло в норму. Зараз для Наташі головне — спокій. Завтра я ще приїду.
Макар Підігрітий викликав з хати Васька й звелів:
— Якщо Наташі стане погано, то зразу біжи до мене… Я машину всю ніч триматиму.
Степка хазяювала в хаті: нагодувала Васька, помила підлогу, щоб свіжіше було.
— Я ще посиджу біля тебе, добре?
— Посидь, Степко… Мені здається, ніби я тебе вже давно знаю,— сказала Наталка.
— Ми давно й познайомились… Пам'ятаєш, у лікарні…
— Ти тоді образилась на мене? — пригадує Наталка їх першу зустріч.
— Я не знаю…
— Ти красива, Степко. Я ніколи не бачила ще такої красивої дівчини…
— Така собі… як і всі.
Хтось нетерпляче постукав у двері. Степка побігла відчиняти.
— Як Наташа? Що з нею? — почувся Платонів голос.
Він підбіг до ліжка, впав на коліна, схопив Наталчині руки.
— А я ж не знав, я нічого не знав,— з болем говорив він, ніби виправдовувався не перед дружиною, а перед своєю совістю.— Наталочко, дівчинко моя, ну скажи мені слово… Не дивись на мене такими сумними очима! Я люблю тебе, люблю!
Степка стояла в дверях і не могла поворухнутись. А треба йти звідси, швидше, щоб не чути цих слів…
32Сосонка пахла свіжим хлібом… Після довгих вагань Коляда нарешті підписав відомість на видачу авансу, хоча Бунчук і попередив:
— Ти з цим питанням не поспішай, бо ще можуть бути корективи.
— Але, осмілюсь нагадати, ми вже виконали два…
— Треба підтримувати, Коляда, в народі бойовий дух.
— Дух є, але їм ще хліба треба.
— Дивись, ти хазяїн. Подумай, бо тобі відповідати доведеться.
— Який я хазяїн,— скаржився в телефонну трубку Коляда.— У нас такі порядки завели, що я тепер без правління і парторганізації не можу, звиняйте, й той… Вчора прийняли рішення, щоб видати аванс, якщо хочете відмінити, Петре Йосиповичу, то приїжджайте…
Сосонка пахла свіжим хлібом…
Над хатами звивались синюваті димочки, в печах на капустяних листах допікались високі, рум'яні паляниці. А в Ганни Кожухарихи вони вже лежали на лаві, застеленій білими рушниками. Пораючись у хаті, Ганна раз по раз поглядає на них і радіє, що хліб удався: і не глевкий, і не підгорів, і на смак вгадано. Давно вже Ганна не пекла хліба, і дуже їй хочеться, щоб хтось зайшов до хати, вона б і похвалилась. Але ніхто не приходить. Михей сидить на низенькому шевському стільчику і латає чобота.
— Що ти їх щодня латаєш, взув би нові та й ходив на здоров'я,— каже Ганна.
— У нових чоботях тільки до куми ходити, а до роботи вони не годяться, Ганю, бо чоловік тоді лиш про них думає та людям показує.
— Я і не знала, що ти такий хвалько.
— Кожен хоче, щоб до його персони було вніманіє…
— Звісно…
— Ось ти виклала паляниці переді мною і чекаєш, щоб похвалив.
— Чекаю,— призналась жінка.
— Знаю тебе.— Михей відкладає чобота, витирає об штани руки і незграбно обнімає дружину.— Ти у мене, Ганю, чистеє золото… Вибери-но там зо дві паляниці, то я Полікарпові занесу.
— Авжеж, віднеси, бо хто йому спече? Степка не навчена. Хай свіженького покуштують,— погоджується Ганна.
— І Платонові, Ганю, віднеси, бо там теж хата без хазяйки,— радить Михей.
— Що ти хочеш, коли воно не приспособлене до нашої жизні, та ще й хворе, бідолашне…
— У кожній хаті знайдеться куточок для горя.
— Кажуть люди, що приступ у Наташки був від сонячного вдару. Цілими ж днями їздила на тому візку по бригадах та культуру розвозила,— згадує Ганна.
— Дасть
