На білому світі - Микола Якович Зарудний

— Може, лікаря викликати з Косопілля? — запитала гостя.

— Ні, і ти, Степко, не сиди…

— Тобі неприємно, що я прийшла?

— Навіщо ти, Степко? Я просто подумала, що в тебе робота…

— Без мене справляться. А я з тобою побуду…

У хату тихо зайшли Максим і Ничипір Іванович.

— Ми лікаря викликали, зараз приїде,— повідомив Максим.

— І в райком Платонові дзвонили,— сказав Сніп,— ти вже тримайся, дочко.

— Не треба було. Не турбуйтесь.

Згодом Кожухар привів лікаря — маленького сивого дідуся.

Дідусь випровадив усіх, крім Степки, з кімнати, помив руки і присів на ліжко біля Наталки.

— Зараз послухаємо сердечко, що воно нам скаже…

Поки лікар оглядав хвору, до Гайворонової хати почали сходитись люди. Стояли на подвір'ї, мовчазні та похмурі. І Васько сидів на призьбі, низько опустивши голову: не міг дивитись на людей, бо це нагадувало йому той захмарений осінній день, коли ховали матір…

Перешіптуються молодиці, і немилосердно чадять самосадом чоловіки.

— Наче місце наврочене під цією хатою…

— А така ж молода. — І привітна…

— В поле приїде і так уже славно агітірує. І вірша прочитає…

— Видно, хорошого роду, бо й роботи не цурається.

— І Васько доглянутий, і в хаті, як у віночку, а слаба ж…

Лікаря, щойно він з'явився, зразу оточили:

— Як там Наташа?

— Не хвилюйтесь,— заспокоїв,— усе буде добре. Серце увійшло в норму. Зараз для Наташі головне — спокій. Завтра я ще приїду.

Макар Підігрітий викликав з хати Васька й звелів:

— Якщо Наташі стане погано, то зразу біжи до мене… Я машину всю ніч триматиму.

Степка хазяювала в хаті: нагодувала Васька, помила підлогу, щоб свіжіше було.

— Я ще посиджу біля тебе, добре?

— Посидь, Степко… Мені здається, ніби я тебе вже давно знаю,— сказала Наталка.

— Ми давно й познайомились… Пам'ятаєш, у лікарні…

— Ти тоді образилась на мене? — пригадує Наталка їх першу зустріч.

— Я не знаю…

— Ти красива, Степко. Я ніколи не бачила ще такої красивої дівчини…

— Така собі… як і всі.

Хтось нетерпляче постукав у двері. Степка побігла відчиняти.

— Як Наташа? Що з нею? — почувся Платонів голос.

Він підбіг до ліжка, впав на коліна, схопив Наталчині руки.

— А я ж не знав, я нічого не знав,— з болем говорив він, ніби виправдовувався не перед дружиною, а перед своєю совістю.— Наталочко, дівчинко моя, ну скажи мені слово… Не дивись на мене такими сумними очима! Я люблю тебе, люблю!

Степка стояла в дверях і не могла поворухнутись. А треба йти звідси, швидше, щоб не чути цих слів…

Сосонка пахла свіжим хлібом… Після довгих вагань Коляда нарешті підписав відомість на видачу авансу, хоча Бунчук і попередив:

— Ти з цим питанням не поспішай, бо ще можуть бути корективи.

— Але, осмілюсь нагадати, ми вже виконали два…

— Треба підтримувати, Коляда, в народі бойовий дух.

— Дух є, але їм ще хліба треба.

— Дивись, ти хазяїн. Подумай, бо тобі відповідати доведеться.

— Який я хазяїн,— скаржився в телефонну трубку Коляда.— У нас такі порядки завели, що я тепер без правління і парторганізації не можу, звиняйте, й той… Вчора прийняли рішення, щоб видати аванс, якщо хочете відмінити, Петре Йосиповичу, то приїжджайте…

Сосонка пахла свіжим хлібом…

Над хатами звивались синюваті димочки, в печах на капустяних листах допікались високі, рум'яні паляниці. А в Ганни Кожухарихи вони вже лежали на лаві, застеленій білими рушниками. Пораючись у хаті, Ганна раз по раз поглядає на них і радіє, що хліб удався: і не глевкий, і не підгорів, і на смак вгадано. Давно вже Ганна не пекла хліба, і дуже їй хочеться, щоб хтось зайшов до хати, вона б і похвалилась. Але ніхто не приходить. Михей сидить на низенькому шевському стільчику і латає чобота.

— Що ти їх щодня латаєш, взув би нові та й ходив на здоров'я,— каже Ганна.

— У нових чоботях тільки до куми ходити, а до роботи вони не годяться, Ганю, бо чоловік тоді лиш про них думає та людям показує.

— Я і не знала, що ти такий хвалько.

— Кожен хоче, щоб до його персони було вніманіє…

— Звісно…

— Ось ти виклала паляниці переді мною і чекаєш, щоб похвалив.

— Чекаю,— призналась жінка.

— Знаю тебе.— Михей відкладає чобота, витирає об штани руки і незграбно обнімає дружину.— Ти у мене, Ганю, чистеє золото… Вибери-но там зо дві паляниці, то я Полікарпові занесу.

— Авжеж, віднеси, бо хто йому спече? Степка не навчена. Хай свіженького покуштують,— погоджується Ганна.

— І Платонові, Ганю, віднеси, бо там теж хата без хазяйки,— радить Михей.

— Що ти хочеш, коли воно не приспособлене до нашої жизні, та ще й хворе, бідолашне…

— У кожній хаті знайдеться куточок для горя.

— Кажуть люди, що приступ у Наташки був від сонячного вдару. Цілими ж днями їздила на тому візку по бригадах та культуру розвозила,— згадує Ганна.

— Дасть