На білому світі - Микола Якович Зарудний

Візок був старенький, і Васькові довелося просити Никодима Диньку довести його до ладу. Потім хлопчик уже сам пофарбував візка голубою фарбою, а колеса — червоною. Булана кобильчина, побачивши різнокольорового візка, категорично не захотіла впрягатись у нього, але згодом звикла. За візком завжди простував Васьків почет в особі Тимка, Алика Кози і ще кількох ентузіастів агітаційно-масової роботи, яких малий Гайворон зарахував до лав книгонош.

Сьогодні Васько мав виїхати в поле вдвох з Наташею, бо Світлана пішла копати буряки. На плантації всі жінки вийшли. І Платон знову майже не бував удома, бо працював з Максимом на буряковому комбайні, а вночі сіяв озимину. Снопова бригада і тепер не мала спочинку: після жнив почалася сівба, силосування кукурудзи, а зараз ще й підіспіли буряки. Робота, робота, і не видно їй кінця.

Про механізаторів Ничипора Снопа все ще писали газети, віддаючи належне їм за ініціативу і дерзання, адже кожний тракторист бригади оволодів спеціальністю комбайнера. Наталка з Васьком вирізували статті і фотографії Платона, складали їх у папку, до якої він ніколи не заглядав. Наталка розуміла, що працював він не заради цієї скороминущої слави. Щось більше змушувало Гайворона днювати і ночувати в полі, забуваючи про дім і, може, про неї… Але про це вони ніколи не говорили поміж собою.

Молода жінка була дуже вдячна Олегові Диньці за те, що вона не просиджує цілими днями сама в чотирьох стінах, а їздить на цьому голубому візку, що там, у полі, її чекають люди, яким вона чимось допомагає. І вона їздила до них навіть тоді, коли, здавалось, не було сили встати з ліжка. Це далося взнаки: ночами почастішали приступи, і Наталка була рада, що їх ніхто не помічає. На щастя, коли гостювала кілька днів мати, Наталка почувала себе добре. Ольга Аркадіївна, правда, була занепокоєна тим, що дочка трохи схудла, але подумала: заміжжя пішло їй на користь.

Наталка артистично обставила ці перші материні відвідини, була підкреслено весела і безтурботна. На святковий обід вирвався з поля Платон і привів з собою Юхима та Максима. А ввечері зійшлися сусіди дивитись телевізор, і Наталка частувала всіх кавою, пиріжками. Потім вони з матір'ю ходили в ліс, купались у Русавці. Від'їжджала Ольга Аркадіївна з хорошим настроєм і вирішила розмову про дальшу долю дочки відкласти до іншого разу. А ця розмова мала відбутись, бо ні Ольга Аркадіївна, ні Нарбутов не могли уявити свого дальшого життя без Наталки. Дім став пусткою, і життя втрачало сенс. Михайло Костянтинович ніби постарів за ці довгі місяці розлуки з дочкою. Вони жили від листа до листа, які чомусь так рідко приходили, і вирішили зробити все, щоб Наталка з Платоном восени переїхали до них. Навіть Нарбутов, людина з загостреним почуттям громадського обов'язку, не вбачав у цьому нічого поганого, адже Платон приїде до міста не байдикувати, а працювати і зможе принести ще більшу користь.

Усе це повинна була сказати дітям Ольга Аркадіївна, але тиха Сосонка з чарівними садочками, замріяними полями і щаслива Наталка на голубому візку похитнули рішучість матері. «Хай ще побуде тут до осені,— подумала,— кращого курорту й не знайти».

…Васько добросовісно навантажив візка газетами, книжками, ящиками з лимонадом та іншим крамом і під'їхав до хати.

— Наташко! — покликав.

Ніхто не озвався. Замотавши віжки на люшню, він ловко перестрибнув через перелаз і вбіг у хату. Наташка бліда, з посинілими губами, лежала на тапчані.

— Наташко! — крикнув Васько.

Вона розплющила очі і прошептала:

— Подай таблетки… і… води…

Васько зробив усе, що міг, нагрів води і поклав до ніг грілку, тер схолоднілі Наталчині руки.

— Легше тобі, легше? Наталочко, я покличу Платона… Я швидко…

Вона заперечливо покрутила головою.

Васько просидів біля Наталки до полудня. Жінка лежала, витягнувшись у струнку на твердому тапчані, і тяжко дихала. Васько повідчиняв вікна та двері, щоб гуляли по хаті протяги, і їй стало легше. На блідих щоках пробився ледь-ледь помітний рум'янець, потеплішали руки. Смерть відступила.

— Васю, ти поїдь на поле,— промовила Наташа.

— Я тебе не залишу саму.

— Мені вже краще,— вона силкувалась посміхнутись.— А ти поїдь, бо чекають там.

— Хто?

— Люди… Люди чекають.— Вона була абсолютно переконана в тому, що в кожній бригаді тривожились, чому нема Наталки і голубого візка.— Тільки ж Платонові нічого не говори. Скажеш, що в мене роботи багато. А взавтра я вже поїду… Обіцяєш?

Васько щодуху гнав конячину. Він мусив сказати Платонові про все, Наташу не можна залишати саму вдома… Хай викличе з практики Галину, хай привезе лікарів. Швидше до Платона, швидше!

— Но, но-о,— підганяв свою булану.

Треба переїхати через оцю балку, а там зразу вже почнуться поля. Васько потягнув за віжки, вдарив батогом конячину, вона від несподіванки рвонулась судись убік, візок заскрипів, став дибки і перекинувся. Задзвеніло бите скло, розсипались книжки, цукерки і мокрі від лимонаду цигарки. Васько розгублено подививсь на червоні колеса візка, на зламану голоблю і заплакав. Булана кобильчина сумно похитувала головою, ніби співчувала хлопчаковому горю.

— Хто ж так їздить? — почув Васько Степчин голос.— А ще парубок, в штанах.

Степка скочила з коня, взялась руками за полудрабок, і візок став на колеса.

— Все чисто побив! Цукерки з тютюном змішались… Хіба не бачив, що тут риштак?

— Не бачив,— схлипував Васько.

— Не плач, що ти, дівчинка? Чи, може, вдарився?

— Ні… А за оце ж усе Платонові треба буде гроші платити… А в нього нема… А тут на карбованців двадцять краму…

— А чого ж ти сюди їхав, дорога ж