На білому світі - Микола Якович Зарудний
— Кінорежисер Борис Авер'янович Лебідь. Вітаю вас з весіллям, чарівна пастушко.
— А звідки ви мене знаєте? — кокетливо мружила очі дівчина.
Лебідь вийняв з планшета кілька Степчиних фотографій і показав їй.
— Минулого разу, коли приїжджали до вас мої товариші, вони в дарунок мені віддали ці знімки. І я не міг не приїхати… У житті ви ще красивіша… Пробачте,— звернувся він до Дмитра,— що я затримав вашу дружину. А з вами, Степко, я б ще хотів мати розмову, але, звичайно, не зараз.
Олег Динька проголосив тост за здоров'я молодих.
— Гірко-о!
— Гірко-о!
Кричали в хаті і за столами в садку. Музики заграли туш.
Дмитро нахилився й поцілував Степку.
— Встань, — шепнула Надія Володимирівна, — встань…
— Не хочу,— відказала Степка.
— Ти гляди мені,— помахав виделкою захмелілий Василь Васильович Кутень.
Коли всі двадцять два тости, заплановані Олегом Динькою, були виголошені під бурхливі овації присутніх, Семен Федорович Коляда кивнув музикам і запросив молоду до танку.
О, як вони танцювали! Ніхто ніколи й подумати не міг, що Коляда такий танцюрист. Він, здавалось, літав навколо Степки, великі, блискучі хромові чоботи лише на якусь мить торкались підлоги. Очі його світились, обличчя було натхненне. Він то відпускав молоду від себе, то підхоплював її, наче пушинку, і вони крутились в шаленому вихорі.
Їх нагородили оплесками. Семен Федорович провів Степку на місце, поклонився їй і тихо сказав:
— Я сьогодні був щасливий…
Степка не почула цих слів.
Полікарп Чугай обходив довгі столи і припрошував гостей, пив по чарці за щастя, за добро. І люди усміхались до нього: ніхто не пам'ятав зла. Хай би дожила до цього дня його мати, стара Степанида…
Нема кінця розмовам за весільним столом. А Михей Кожухар зібрав хор, і ллється пісня, хтозна-ким і коли складена, але жива:
Зеленая ліщинонько, Чом не гориш, та все куришся, Гей, молодая та дівчинонько, Чого плачеш, чого журишся?*
— За здоров'я трактористів!
— Іменно…
— За Ничипора Снопа!
— Іменно…
*
— Чого ти припав до цієї чарки?
— Жінко, ш-ш-а!
— Щоб ти вже смоли напився!
— Жінко, ш-ш-ша…
*
— Бачила сьогодні Маланку, отаке-о перед собою носить…
— Від кого ж це в неї?
— Мать, від Коляди…
— Ото сміху буде, як у пелені до Фросини принесе…
*
— Мені маслозавод що? Мені індустрію давай, і я покажу…
— Або предприятія.
— І предприятія давай… Я такий!
— І я…
*
— А мені, чуєш, Чапаєв і каже: «Гаврюша, погибаю… Ти спасайся, бо й твоя жизнь дорога… Каже, передай привіт нашим, чуєш, і своїй жінці Оляні…» То я, чуєш, на коня і в отступлєнія…
— От як воно було, значить.
— Каже, чуєш, передай привіт нашим і жінці Оляні…
— Любив я її від весни до першого снігу. А потім на мене щось найшло… Іду додому, а мене до Параски верне. Іду, а воно верне, а воно верне… За твоє здоров'я…
*
— Пшениця всьому голова, бо це хліб… А кукурудза нам без пользи.
— Та тихше…
— Я кому хочеш скажу, бо в мене душа за государство болить… Ну, посій сто гектарів, двісті, але ж не п'ятсот! То чумиза якась, то кукурудза…
*
— А Степка сумна сидить…
— Уже віддівувала.
— Кажуть, Платонові квітку кинула на прощання.
— Та бре…
— Айстру… Червону-червону…
*
— Ти піхоти не зачіпай! Ви що? Бабахнули — і кури, а ми на пузі — вперьод!
— Без нас ви й гроша ламаного не варті… Сказано, бог війни!
— А піхота — цариця! А ви бабахнули — і кури. А ми на пузі — вперьод!..
*
Хор:
А ще сонце не заходило, Та й настала темнота… Та й нещаслива та дівчина, Котра любить козака…*
Степка підвелась з-за столу.
— Ти куди? — притримав за руку Дмитро.
— Душно… Я сама піду…
Вийшла з хати і стала під старим кленом. Вона зараз бажала тільки одного: щоб не бути причетною до цієї музики,
