На білому світі - Микола Якович Зарудний

— Я спішив..

— Встигнув би з козами на торг,— дівчина збирала книжки.

— Я до Платона спішив. Наташа там… їй погано… лежить сама…

— Де лежить? — здригнулась Степка.

— Вдома. Сама… У неї приступ… вмерти могла,— крізь сльози промовив Васько.

— Клич Платона, а я до неї поїду. Та облиш ці ящики, потім забереш.— Степка, не оглядаючись, помчала в село.

Перескакуючи через купи гички, хлопчик добіг до братового комбайна, але за кермом сидів Максим.

— А де Платон?

— В район викликали, то Коляда на своїй машині повіз,— сказав Максим.— А ти чого такий заклопотаний?

Збиваючись, Васько розповів про все Максимові.

— Треба лікаря покликати,— вирішив той, зупинив машину і побіг до Снопа.

*

Бунчук вийшов з-за столу і голосно привітав Платона:

— Радий бачити героя колгоспних полів! Здоров, Гайвороне. Сідай. Як справи?

— Нічого, працюємо.

— Молодці. Якщо і на бурякових комбайнах рекорди дасте, то восени проколюйте дірочки на ордени. Хвалю. Справжні комуністи.— Секретар не сів за стіл, а присунув крісло до Гайворона, даючи зрозуміти, що розмова у них не офіційна.— Хочу поговорити з тобою, Платоне, по душах, а то все ми, знаєш, якось з тобою більше в дискусіях… Ти гарячий і я. А діло ж одне робимо.

— Я слухаю вас, Петре Йосиповичу.

Бунчук закурив і почастував Платона.

— Ми оце вирішили, Гайвороне, зняти з тебе догану… Сам розумієш, кращий механізатор області і… догана. Ти зрозумів і показав себе в роботі. Партія карає, але вона ж і прощає…

— Я перед партією ні в чому не завинив,— сказав Платон.

— Не будемо входити в деталі… В чомусь винен Коляда, а десь помилився ти. Одним словом, ми переглянули своє рішення…

— Спасибі.

— Що ти! Це наш обов'язок. Чуйність повинна бути в усіх питаннях.— Секретар довірливо поклав руку на Платонове плече.— Не той друг, що в очі хвалить, а той, що поза очі…

— Друзі різні бувають,— погодився Гайворон, не розуміючи, куди веде Бунчук.

— Так, так, допомагаєш йому, вирощуєш, а він, замість подяки, доноси пише… Обидно, так обидно,— зітхнув Бунчук.— Усі в районі знають, скільки я Мостовому добра зробив. І ти ж, Гайвороне, знаєш… А він…

— Я не повірю, що Мостовий пише доноси.

— Заяву написав на мене в обком,— поскаржився Бунчук.— Подумати тільки! Ніби я дав головам колгоспів вказівку посіяти кукурудзу і приховати від нашої держави площі… щоб потім цифру врожайності підняти… Хіба я міг піти на такий злочин? Що у мене, два партквитки?

— Якщо не давали таких вказівок, то чого ви переживаєте, Петре Йосиповичу? — наївно запитав Платон.

— А ти знаєш, що робить цей Мостовий? Він примушує деяких голів давати письмові підтвердження, наче я звелів їм засівати площі і не показувати їх у зведеннях.

— Хіба можна примусити людину зводити наклеп? І Мостовий цього ніколи собі не дозволить, Петре Йосиповичу,— заперечив Гайворон.

— Він і в Коляди вимагав.

— Але Коляда хотів засіяти сорок гектарів кукурудзи, щоб про неї ніхто не знав. І хоч усе звалили на Кутня, ніби він сказав неправду мені, але у нас, Петре Йосиповичу, є протокол партійних зборів, на яких виступав Кутень і слізно каявся Коляда…

— Але ж ми це питання розбирали на бюро… і ті ваші протоколи не проходять по справі, Гайвороне.

— Звичайно, бо вони б повернули її зовсім інакше.

— Де цей протокол зараз?

— У Підігрітого.

— Ти його писав, Платоне?

— Я.

Бунчук помовчав, потім витяг з шухляди два аркуші списаного паперу і подав Гайворону.

— Ось твоя заява, яку ти написав на моє ім'я після тих партійних зборів…

Платон переглянув.

— Моя.

— Я просив би тебе, Гайвороне, щоб ти… переписав її. Цю заяву і той ваш протокол… Напиши про все, тільки щоб не було оцих різких… формулювань. Не хотів Коляда засівати якісь таємні гектари. Повір мені…

— Я написав правду, Петре Йосиповичу. І сказав про це на бюро, якщо ви не забули. Та й сам Коляда тепер не заперечує.

— Коляда? — здивувався Бунчук.— Він тобі щось говорив?

— Ні. Підігрітому, коли почув, що приїжджає комісія з обкому. Радився, що йому говорити, коли викличуть.

— Бачиш, бачиш — і його умовив Мостовий! — Секретар забігав по кабінету, але поступово взяв себе в руки.— Які безчесні люди!.. Тепер я розумію, що допустив помилку. Не розібрався. Треба було записати Коляді, щоб до нових віників пам'ятав.

Бунчук уже шкодував, що сказав Платонові про цю його заяву і попросив переписати протокол, але відступати було нікуди. Коляда підвів, злякався…

— Так що тут переписувати? — запитав Гайворон.— Почерк у мене, правда, не дуже красивий, але розібрати можна.

— Я кажу не про почерк, а про суть,— тепер Петро Йосипович не міг збагнути, чи Платон справді не розуміє, чого від нього хочуть, чи сміється з нього.

— Тут усе правильно,— Гайворон поклав заяву на стіл,— і в протоколі всі виступи записані дослівно.

— Я прошу тебе,— вичавив з себе Бунчук,— переписати цю заяву так, щоб у ній не було й слова про ті ваші збори і про так звані махінації Коляди… Помилку виправлено, навіщо згадувати, нагромаджувати якісь факти, адже це все на мою голову, Платоне… Я старий чоловік, мені скоро на