Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А - Айн Ренд

— І хто тепер Годувальниця?

— Мабуть, я.

Він зробив кілька кроків схилом, ґрунт осипався під його ногами, тіло напружилося, щоб якнайобережніше нести крихкий вантаж, щоб зберігати стійкість там, де не можна знайти опори.

Хлопцева голова упала на Ріарденове плече — несміливо, наче це був переступ. Ріарден нахилився і притиснувся вустами до брудного чола.

Хлопець смикнувся і звів голову, сповнений недовіри, збентеження, здивування.

— Ви знаєте, що ви зробили? — прошепотів він, наче нездатний повірити в те, що це сталося з ним.

— Опусти голову, — сказав Ріарден, — і я ще раз це зроблю.

Хлопцева голова впала, і Ріарден поцілував його в чоло. Це був поцілунок батька, який пишається синовою битвою.

Хлопець лежав нерухомо, сховавши обличчя, тримаючись долонями за Ріарденові плечі. Він не видавав жодних звуків, але з легкого, ритмічного тремтіння його тіла Ріарден зрозумів, що той плаче, віддавшись усім невисловленим почуттям.

Ріарден продовжував повільно рухатись угору, крок за кроком втримуючи рівновагу, бредучи серед бур’янів, болота, уламків брухту, залишків якихось минулих часів. Він продовжував іти вгору, до краю ями, позначеного червоним відблиском заводу. Його запекла боротьба набула форми м’якого, неспішного просування.

Він не чув схлипувань, а лише ритмічне здригання, і відчував, як замість сліз крізь тканину сорочки при кожному здриганні сочиться тепла рідина. Він знав, що міцний доторк його рук — єдина відповідь, яку хлопець був здатен почути і зрозуміти, тому тримав його тіло так, наче сила рук могла повернути життя до хлопцевих артерій, що бились дедалі слабше.

Схлипування припинилось і хлопець підняв голову. Його обличчя здавалося тоншим і блідішим, але очі сяяли. Він поглянув на Ріардена, збираючи силу, щоб заговорити.

— Містере Ріарден. Ви мені… дуже подобалися.

— Я знаю.

Хлопець не мав сили, щоб усміхатись, але усмішка проступала в його погляді, коли він дивився в обличчя Ріардена, дивився на те, чого — сам про це не відаючи — шукав протягом свого нетривалого життя. Шукав образ, який утілював його цінності.

Його голова знову впала назад, але цього разу обличчя не скривилось від конвульсії. Уста спокійно розслабились, натомість крізь тіло пробіг різкий спазм, схожий на останній крик протесту; Ріарден продовжував повільно йти, не змінюючи напрямку, хоча й знав, що обережність більше непотрібна, бо ніс у руках лише те, що, за словами хлопцевого вчителя, було тільки ідеєю людини — набір хімічних елементів.

Він ішов так, наче ця хода була його способом віддати останню шану, наче це була поховальна процесія на честь молодого життя, яке обірвалось у його обіймах. Він відчував надто сильну лють, щоб її ідентифікувати. Напруга, що сповнювала його тіло, була бажанням убивати.

Це бажання не було спрямоване на невідомого бандита, який пробив хлопцеве тіло кулею, не на мародерів-бюрократів, які найняли бандита, щоб це зробити, а на хлопцевого вчителя, який привів його, неозброєного, до бандитського дула; на спокійних убивць із шкільних класів, що самі перебували в безпеці й, нездатні відповідати на запитання про пошуки розуму, отримували задоволення, калічачи юні душі.

Ріарден думав, що десь живе хлопцева мати, яка тремтіла за сина, турботливо стежачи за його першими кроками, яка з ювелірною точністю відміряла дитячі порції, з ревним запалом дотримувалась правил дієти та гігієни, захищала його ніжне тіло від мікробів, — а потім віддала під опіку людям, які перетворили його на скаліченого невротика, переконавши, що він не має розуму, що ніколи не повинен думати. Краще б вона годувала його непотребом, думав Ріарден, краще б підмішувала отруту йому в їжу — це було б милосердніше, і не так фатально.

Ріарден думав про істот, які вчать свою молодь мистецтва виживання: про котів, які вчать кошенят полювати, птахів, які докладають таких зусиль, щоб навчити пташенят літати; але людина, інструментом виживання якої є розум, не тільки не навчає дитину думати, а ще й знищує її мозок, переконуючи, що думки — це марнота і зло, ще до того, як дитина починає мислити.

Усі фрази, звернені до дитини — наче послідовність ударів, покликаних зупинити її двигун, вичерпати силу її свідомості.

«Не став стільки запитань, дітей має бути видно, але не чути!» «Хто ти такий, щоб думати? Це так, бо я так сказала!» «Не сперечайся, слухайся мене!» «Не намагайся цього зрозуміти, повір мені!» «Не протестуй, скорись!» «Не виділяйся — будь, як усі!» «Не борись, шукай компромісів!» «Серце важливіше за розум!» «Хто ти такий, щоб знати? Твої батьки знають краще!» «Хто ти такий, щоб знати? Суспільство знає краще!» «Хто ти такий, щоб знати? Бюрократи знають краще!» «Хто ти такий, щоб заперечувати? Всі цінності — відносні!» «Хто ти такий, щоб намагатись уникнути кулі злочинця? Все це тільки твоє особисте упередження!»

Людина б нажахано затремтіла, думав Ріарден, якби побачила, як мати-пташка висмикує пір’я з крил пташенят, а потім виштовхує з гнізда, щоб він боровся за виживання, — але саме це людина робить із власними дітьми.

Озброєний безсенсовими фразами, цей хлопець опинився у вирі боротьби за існування, він пробирався наосліп, докладаючи всіх зусиль, він кричав щосили, охоплений обуренням, нестямним протестом, — і загинув під час першої спроби полетіти на власних скалічених крилах.

Але колись існував інший вид учителів, думав Ріарден, і саме вони виховали тих людей, які створили цю країну. Він думав про те, що матері повинні на колінах вирушити на пошуки таких людей, як Г’ю Акстон, знайти їх і благати повернутися.

Він увійшов крізь ворота заводу повз охоронців, які його пропустили, витріщаючись на нього і на тіло хлопця в його руках. Він не зупинився, щоб вислухати їх, не простежив поглядом туди, куди вони вказували, — на віддалену сутичку. Він повільно йшов до освітленого острівця — відчинених дверей лікарні.

Ріарден увійшов до кімнати, переповненої чоловіками, кривавими пов’язками, запахом антисептиків. Поклав свій вантаж на лавку, нікому нічого не пояснюючи, — і вийшов назовні, не озирнувшись.

Він прямував до головного входу, до полум’я і пістолетних пострілів. Час від часу зауважував якісь постаті, які виникали серед розламів у будівлях, ховались у чорних закутках конструкцій, втікаючи від груп охоронців і робітників. Здивовано зауважив, що його робітники добре озброєні. Вони приборкали хуліганів, і тільки облога головних воріт досі тривала. Ріарден побачив незграбу, який перетинав освітлену ділянку, луплячи трубою по скляних панелях, розбиваючи їх на друзки з тваринною насолодою,