Життєві аналогії - Гнат Мартинович Хоткевич
І ще страшніше стало в лісі... Сніг усе так само поволі сипався. Падав між іншим і на сірі спини, вирисовуючи на них фантастичні узори.
Але от один з вовків, найбільший і найдужчий, увесь палаючи від внутрішніх вогнів, не витримав і кинувся до самки. Вона дико взвила, стрибнула вбік, ударилася об дерево й ще дужче заверещала. Самець за нею, але тут решта вовків, роз'ярених довгим чеканням, довгим підгляданням, видаючи якісь надзвичайні звуки злости, кинулася вперед і... все сплуталося...
Розпочалася скажена бійка. Ніхто не знав, кого гризе, шерсть із шматками м'яса летіла в усі боки, кров заливала порушений сніг. Один, дико повизкуючи, відбігав убік з перегризеною лапою, у другого теліпалося вухо, третьому вирвали око, четвертий падав у сніг з виверненим шматком тіла.
Вовчиця забилася в кущ і, не пам'ятаючи сама себе, рила сніг лапами. Потім вона, в останній стадії переляку, не дивлячись уперед себе, мов оскаженіла, кинулася вперед і побігла прожогом. Вона летіла, натикаючися на дерева, перескакуючи через кущі... А самці, побачивши, що вона тікає, зі страшним виттям і визкотінням, ламаючи все на своїм шляху, кинулися за самицею, не перестаючи гризтися набігу. Ще когось покусали, ще комусь вирвали бік, крики болю наповнили собою тишу ліса — і вся та надзвичайна мішанина звуків, розірвавши так нагло спокій лісовий, почала віддалятися... Мов шабаш відьом, весілля чортів пролинуло тут. Шум віддалявся, але не тих, а мов іще ширше розходився по лісі, мов іще різче розривав платки снігу.
А за товпою бігли поранені вовки. Хромали, вили від болю, але бігли, бігли...
Тут же на поляні, де було так тихо й невинно, де падав сніг прямо з небес, з ласкою прикриваючи траву й листя, — тут валялося тепер шмаття обірваної вовни, чорними плямами кричала кров, а сніг подекуди був зритий аж до землі. А від цього страшного місця, мов вісники зла, в усі боки побігли в глибінь лісу широкі закривавлені стежки й там десь пропадали між деревами.
Сніг буде ще йти й закриє всі сліди. Звуки затихнуть у далечіні, — і знову стане чисто й тихо в лісі.
Біло й тихо, неначе нічого не стаюсь.
* * *Загалом — молодець був Терещенко.
От у нього ледве-ледве вус почав пробиватися, а він уже машиніст. Його товариші ще помічникують, а він уже в форменній фуражці зі срібним позументом, у шкіряній куртці весело походжає коло свого паровоза, завжди свіжий, молодий, здоровий. У нього чисті «кінці» за поясом[3] і пакля: як тільки замазав руки — зараз узяв, витер. Завжди чистенький, хоч не відмовляється ні від якої роботи: і під паровоз тобі полізе[4], і «сальники», коли треба, наб'є[5], не відмовиться й «вугля» підгорнуть[6] — тому в нього паровоз завжди сміється, арматура сяє, «движеніє» блищить, наче зараз з ремонту.
Заздрі товариші кажуть, що це він тому так скоро йде вперед, що вміє «підмазатись» до начальства, тому й машиніста так скоро доскочив, але це не було правдою. Машиніста дали Терещенкові просто тому, що це була смілива й розумна людина; він і читав де-що, мислив, і в той час, коли його товариші чухалися та насмілювалися — він прямо приходив і брав бика за роги. Про начальство ж Терещенко дбав менш, ніж хто-будь з його товаришів. Правда, начальство любило цього гострого на язик, живого парубка, але любило просто за його чесний, одвертий характер, за його влучні, завжди оригінальні відповіді, взагалі — за те, що він був помітною одиницею на сіренькім тлі звичайного машиніства.
А де-кому все те показувалося в іншім освітленню! От, наприклад, старий Кеслер ніколи не міг простити Терещенкові скорого авансу на машіниста. Сам Кеслер, зросійщений німець, обмежений, тупий, довгенько таки попотягався в помічниках, поки дістав право самостійного управління паровозом. Тому він ненавидів взагалі всіх «скороспілих» машиністів, а з них особливо Терещенка, про якого завжди, чи до діла, чи не до діла, говорив:
— Доживуться вони (розумій — начальство) до того, що їм коли-небудь і паровози поб'ють, і все. Та як же, помилуйте! Усяких молокососів машиністами роблять! Та він же й топити не вміє[7], він не знає, з якого боку й на паровоз треба лізти. Доведись на мене — так я й до депа його близько не підпустив би. А коли б мені дали отакого в помічники, так я б його, сукиного сина, за крилом би возив
