Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич
П'ятаков пішов далі:
— Тобі, Штерн, пропаганда серед дівчат — на курсах, в консерваторії, взагалі…
Лія хмикнула:
— Звичайно, раз жінка, то — серед жінок!
— А ти що думала? Жінці легше повести роботу серед жінок. Хіба ти не згодна?
— Не згодна! Але доручення комітету виконаю.
— Прекрасно! Тобі, Леоніде, — звернувся П'ятаков до брата, — звичайно, військова периферія…
Леонід і досі був у військовій одежі: закон дозволяв демобілізованим доношувати форму. Як і завжди, Леонід дивився на брата так, ніби тільки чекав, щоб кинутись у непримиренну суперечку. Але на цей раз він нічого не заперечив.
Юрій П'ятаков додав ще:
— Це військові училища та школи прапорщиків: людина, що два роки пробула на фронті, знайде до їх серця дорогу!
— Думаю, що так, — погодився Леонід.
— Тебе, Гамарник, доведеться віддати товаришці Бош, в розпорядження обласного комітету, для роботи серед провінціальної інтелігенції: учителі, лікарі, агрономи, службовці цукроварень… — Він раптом посміхнувся: посмішка була несподівана на його суворому, вічно зосередженому обличчі. — У тебе така розкішна борода, що вона підмете тобі стежку навіть до директорів провінціальних гімназій.
— Я думаю поголити бороду, — озвався Ян Гамарник. — Шукатиму стежки до шкільної молоді.
Але П'ятаков вже розвеселився і жартував далі:
— А от тобі, борода, всім бородам — борода, — звернувся він до Затонського, — зовсім особливе завдання! — Обличчя в Затонського, і справді, заросло бородою аж до очей, і скельця його вузеньких окулярів поблискували, наче очі тигра із хащів. Втім, вдачею він був зовсім лагідний, а в поведінці — навіть вайлуватий. — Тобі, певна річ, діяти поміж найбільш бородатих. Звичайно, — крім пана Грушевського. Твоя периферія: професура, поважні діячі, так би мовити — весь цвіт київської інтелігентської еліти… Оце і все!
Але Затонський теж не сприйняв жарту. Він блиснув пронизливим поглядом і лагідно промовив:
— Ти забув ще одну периферію, товаришу Юрій!
П'ятаков роздратовано глянув на Затонського: він не любив, коли йому зауважували, бодай — нагадували.
— Периферій, — сказав він, — багато. Але інтелігентських сил ми маємо обмаль, тому… А що, власне, ти маєш на увазі?
— Я маю на увазі село.
— Село? — П'ятаков здивувався. — Яке село?
— Не — яке, а взагалі село. Ми, більшовики, мусимо іти на село: там зараз коїться чорті–що!
— Ми — партія пролетаріату, — повчально нагадав П'ятаков. — Щодо дрібнобуржуазної селянської стихії, то завдання, які висуває перед нами проблема світової революції на даному етапі…
— Виходить, — гнівно гукнув Ян Гамарник, — що селянство ми віддаємо іншим партіям?
— Світову революцію пролетаріат робить не тільки для себе! — підтримав запально Картвелішвілі.
— Без селянства — цієї «дрібнобуржуазної стихії», — лагідно озвався, але подивився сердито Затонський, — годі й думати про соціалістичну революцію в нашій країні! Програма нашої партії…
— Програма нашої партії, — урвав його П'ятаков, бо не любив, щоб його самого уривали, — вимагає передати селянам помішицьку землю без викупу. Жодна інша партія не висуває такого тезису!
— Невірно! Землі селянам без викупу вимагають ще українські есери, принаймні — есерівська лівиця: вони заявили про це на селянському з'їзді, скликаному Центральною Радою…
— Демагогія! — презирливо скривився П'ятаков.
— Звичайно, — погодився Затонський, — демагогія з боку Центральної Ради, але ж зовсім не демагогія, а законний вияв насущних інтересів — з боку селянства. Ми, а не есери, повинні очолити боротьбу селянства за землю.
— Вірно! — гукнув Гамарник. — В Петрограді теж відбувається зараз «крестьянский съезд», і з доповіддю про землю виступив на ньому Ленін!..
— Ленін! Ленін! — знову роздратовано підвищив голос П'ятаков. — Ми зібрались тут не для того, щоб дискутувати з приводу ленінських поглядів. Доречніше буде, — відповів він Затонському, — коли ти це питання поставиш у Бош, на обласному комітеті: у нас, в міській організації, селян нема.
— Це — вузько! Це — сектантство! — схопився й Леонід П'ятаков, нарешті знайшовши привід кинутись у бійку.
Та Юрій П'ятаков не звернув уваги на запального брата: Леонід завжди заїдався, навіть за чайним столом, Юрій знову постукав олівцем по столі:
