Твори в 4-х томах. Том 1 - Ернест Міллер Хемінгуей
— Ох, добре. Гарний тут бар правда?
— Всі бари гарні.
— Знаєш, я спочатку просто не повірила. Він народився в тисяча дев'ятсот п'ятому році. Я тоді вже ходила до школи в Парижі. Ти тільки подумай.
— Про що я маю подумати?
— Не будь йолопом. Пригостиш ти нарешті свою даму чи ні?
— Ще два мартіні, будь ласка.
— Такі ж, як були, сер?
— Вони були дуже смачні.— Брет усміхнулася барменові.
— Дякую, мем.
— Ну, поїхали, — сказала Брет.
— Поїхали.
— Знаєш, — сказала Брет, — до мене він знав тільки двох жінок. Його не цікавило ніщо, крім бою биків.
— Ще встигне.
— Не знаю. Він сказав, що винна тільки я сама. А не корида й усе таке інше.
— Правильно. Тільки ти сама.
— Так. Тільки я сама.
— Ми ж начебто домовлялися більше про це не говорити.
— Якби ж то я могла.
— Якщо ти про це говоритимеш, воно стане буденним.
— Та я не про це. Я навколо цього. Знаєш, Джейку, я з біса ожила. Мені вже добре.
— Так і мусить бути.
— Знаєш, на душі дуже добре робиться, коли вирішуєш не бути підлою шльондрою.
— Атож.
— Це, мабуть, і є те, що ми маємо замість бога.
— Деякі люди мають бога, — сказав я. — І таких чимало.
— Ми з ним ніяк не можемо дійти згоди.
— Вип'ємо ще по мартіні?
Бармен приготував ще два коктейлі й налив їх у чисті склянки.
— Де ми пообідаємо? — спитав я у Брет.
У барі було прохолодно. Надворі за вікном угадувалася спека.
— Може, тут? — сказала Брет.
— Ні, тут ресторан поганенький. Чи знаєте ви ресторан під назвою «Ботін»? — запитав я в бармена.
— Так, сер. Якщо бажаєте, я напишу вам адресу.
— Будь ласка.
Ми пообідали в ресторані «Ботін», на другому поверсі. То один з найкращих ресторанів у світі. Ми їли смажене порося й пили «ріоха альта». Брет їла мало. Вона завжди їла мало. Я наївся донесхочу й випив три пляшки «ріоха альта».
— Як ти почуваєш себе, Джейку? — спитала Брет. — Господи! Як воно все в тобі вмістилося?
— Я почуваю себе чудово. Солодке замовляти?
— Боронь боже.
Брет курила.
— Ти любиш добре попоїсти, правда? — спитала вона.
— Люблю, — сказав я. — Я багато чого люблю.
А що саме ти любиш?
— О! — сказав я. — Я багато чого люблю. Солодке замовляти?
— Ти мене вже питав, — відповіла Брет.
— Так, — сказав я. — Питав. Давай вип'ємо ще пляшку «ріоха альта».
— Гарне вино.
— Ти його майже не пила, — сказав я.
— Пила. Ти просто не бачив.
— Давай візьмемо ще дві пляшки, — сказав я.
Принесли вино. Я відлив трошки в свій келих, потім налив Брет, потім наповнив свій келих. Ми цокнулися.
— Поїхали! — сказала Брет.
Я випив свій келих і ще раз наповнив його. Брет поклала руку на мою.
— Не впивайся, Джейку, — сказала вона. — Немає потреби.
— Звідки ти знаєш?
— Не треба, — сказала вона. — Все буде гаразд.
— А я й не впиваюся, — сказав я. — Я просто бавлюся винцем. Я люблю побавитися винцем.
— Не впивайся, — сказала вона. — Не впивайся, Джейку.
— Хочеш покататися? — сказав я. — Хочеш покататися по місту?
— Дуже, — сказала Брет. — Я ж іще не бачила Мадріда. Треба оглянути Мадрід.
— Я тільки доп'ю, — сказав я.
Ми спустилися вниз і через їдальню на першому поверсі вийшли на вулицю. Офіціант пішов по таксі. Було жарко й ясно. Вулиця впиралася в невеличку площу, де росли дерева й трава і де була стоянка таксі. Машина під'їхала, офіціант стояв на підніжку, тримаючись за борт. Я дав йому на чай, сказав водієві, куди їхати, й сів поряд з Брет. Машина рушила. Я відкинувся на спинку сидіння. Брет пригорнулася до мене. Ми сиділи, пригорнувшись одне до одного. Я обіймав її однією рукою, і вона сиділа, зручно прихилившись до мене. Було дуже жарко й ясно, й білі стіни будинків сліпили очі. Ми завернули на Гранвіа.
— Ох, Джейку, — сказала Брет, — мабуть, нам чудово жилося б разом!
Попереду кінний поліцейський у хакі регулював вуличний рух. Він підняв жезл. Водій різко загальмував, і Брет притисло до мене.
— Так, — сказав я. — Яка втішна думка, правда ж?
ЧОЛОВІКИ БЕЗ ЖІНОК
КНИГА ОПОВІДАНЬ
MEN WITHOUT WOMEN
1927
THE UNDEFEATED IN ANOTHER COUNTRY HILLS LIKE WHITE ELEPHANTS THE'KILLERS CHE TI DICE LA PATRIA? FIFTY GRAND A SIMPLE ENQUIRY TEN INDIANS A CANARY FOR ONE AN ALPINE IDYLL A PURCUIT RACE TODAY IS FRIDAY BANAL STORY NOW I LAY ME
Переклав Володимир Митрофанов
© Український переклад,
видавництво «Дніпро», 1974, 1979 pp.
НЕПЕРЕМОЖЕНИЙ
Мануель Гарсіа піднявся сходами до контори дона Мігеля Ретани. Поставив на підлогу валізу й постукав у двері. Ніхто не озвався. Та Мануель, стоячи в коридорі, відчував, що в кімнаті хтось є. Відчував і крізь двері.
— Ретана! — покликав він і прислухався.
Ніхто не озивався.
«І все ж таки він там», — подумав Мануель.
— Ретана! — знову покликав він і постукав сильніш.
— Хто там? — почувся голос у конторі.
— Це я, Маноло, — відповів Мануель.
— Чого тобі? — спитав голос.
— Роботи, — відповів Мануель.
У дверях кілька разів клацнуло, і вони відчинилися. Мануель підняв валізу і ввійшов.
За столом у протилежному кінці кімнати сидів невеличкий на зріст чоловік. Просто над ним висіла бичача голова роботи мадрідського набивальника; стіни були прикрашені фотографіями в рамках та афішами корид.
Чоловічок сидів і дивився на Мануеля.
— А я думав, тебе вбито, — сказав він.
Мануель постукав по столу кісточками пальців. Ретана сидів і через стіл дивився на нього.
— Скільки корид ти відбув цього року? — спитав Ретана.
— Одну, — відказав Мануель.
— Тільки оту одну?
— Тільки оту.
— Я читав про неї в газетах, — сказав Ретана. Він відхилився на стільці й дивився на Мануеля.
Мануель позирнув на бичачу голову. Він уже не раз бачив її. І завжди розглядав з особливим зацікавленням, бо вона була причетна до його сім'ї. Десь років дев'ять тому цей бик убив його брата, якому пророкували велике майбутнє. Мануель добре пам'ятав той день. На дубовій дошці під бичачою головою була мідна табличка. Мануель не міг прочитати напису на ній, але гадав, що зроблено його на згадку про брата. Бо то був таки здібний хлопчина.
На табличці значилося: «Бик Маріпоса, від герцога Верагуа. Дев'ять разів поранений списом, заколов сім коней і вбив Антоніо Гарсіа, новільєро,
