Твори в 4-х томах. Том 1 - Ернест Міллер Хемінгуей

— От побачите, завтра я так наляжу на педалі, що ніс прилипне до руля, а там, де чиряки, тільки вітер свистітиме.

Одна з дівчат глянула через стіл на нього, і він почервонів і засміявся.

Про іспанців гонщики казали, що вони не вміють крутити педалі.

Я пив каву на терасі з начальником команди однієї великої велосипедної фірми. Він казав, що гонки проходять напрочуд вдало і їх варто було б подивитись, якби Боттекія не вибув у Памплоні. Курява, звісно, заважала, хоч загалом в Іспанії дороги кращі, ніж у Франції. Він запевняв, що велогонки — єдиний справжній вид спорту. Чи стежив я коли-небудь за гонками «Французьке кільце»? Тільки по газетах? «Французьке кільце» — найвизначніша спортивна подія всесвітнього масштабу. Організуючи ці змагання, супроводжуючи велосипедистів, він об'їхав Францію. Мало хто знає Францію. Цілу весну, ціле літо й цілу осінь він проводив на дорогах з велогонщиками. Подивіться, скільки автомобілів тепер супроводжують велосипедистів з міста до міста. Франція — багата країна, й рік у рік вона стає спортивнішою. От побачите, вона буде найспортивнішою країною в світі. Завдяки велогонкам. Велогонкам і футболу. Він знає Францію. La France sportive [67]. Він знає велосипедний спорт. Ми випили коньяку. Хоч, звісно, і в Париж вертатися приємно, Немає міста, кращого за рідне. В усім білім світі. Париж до того ж найспортивніше місто в світі. Чи знаю я кафе «Великий кухоль»? Авжеж, знаю. Якщо я завітаю туди, то завжди його там застану. Неодмінно завітаю. Ми там знов перехилимо по чарочці коньяку. Неодмінно перехилимо. Завтра вони стартують за чверть до шостої ранку. Чи встану я подивитися на старт? Постараюся, неодмінно. Він може збудити мене — буде на що подивитись. Я попрошу портьє, щоб мене збудили. Він залюбки сам мене збудить. Ну, навіщо ж йому турбуватись. Я попрошу портьє, щоб мене збудили. Ми попрощалися до завтрашнього ранку.

Коли я прокинувся вранці, велосипедисти та їхній ескорт уже три години як були в дорозі. Я випив кави й переглянув газети в ліжку, потім одягнувся, взяв плавки й пішов на пляж. Ранок видався свіжий, прохолодний і вогкий. Няньки у формі чи в селянському одязі прогулювалися з дітьми. Іспанські діти вражали красою. У затінку під деревом чистильники взуття розмовляли із солдатом. Солдат був однорукий. Почався приплив, дув чималий вітер, і хвилі набігали на берег.

Я перевдягнувся в одній з кабінок, перетнув вузьку смугу піску й увійшов у воду. Я поплив, намагаючись не потрапляти під хвилю, але часом доводилося й пірнати під неї. Діставшись до спокійної води, я ліг на спину. Лежачи горілиць, я бачив тільки небо й відчував, як мене колишуть хвилі. Мене понесло назад і прибило до берега, і я, перевернувшись, знов поплив у море, намагаючись триматися між хвиль так, щоб вони не накривали мене. Плисти між хвилями було важко, і, втомившись, я подався до плоту. Вода була пружна й холодна. Здавалося, в такій воді втонути неможливо. Я плив повільно — приплив мовби гальмував мої рухи, — потім вибрався на пліт і сів обсихати на вже нагрітих сонцем дошках. Я дивився на затоку, на старе місто, на казино, на зелений бульвар і на великі готелі з білими порталами й золотими літерами назв. Праворуч, над входом у затоку, здіймався зелений пагорб із замком. Хвилі розгойдували пліт. По другий бік вузької протоки теж височів пагорб. Я подумав, що добре було б переплисти затоку, але побоявся судоми.

Я грівся на сонці й дивився на людей на пляжі. Вони здавалися зовсім маленькими. Трохи згодом я підвівся, зачепився пальцями ніг за край плоту, і коли він перехилився під моєю вагою, пірнув нечутно й глибоко, потім, дивлячись, як світлішає вода, виплив на поверхню, протер очі, хапнув повітря і неквапно поплив до берега.

Вдягнувшись і заплативши за кабінку, я пішов до готелю. Велосипедисти покинули в читальні кілька номерів журналу «Авто», і я зібрав їх і вмостився в кріслі на осяяній сонцем терасі — читати й набиратися новин із спортивного життя франції. Там мене й знайшов портьє. Він підійшов, тримаючи в руці блакитний конверт.

— Вам телеграма, сер.

Я підсунув палець під заклеєний край, розгорнув телеграму й прочитав. Її переслали з Парижа:

КОЛИ МОЖЕШ ПРИЇЖДЖАЙ МАДРІД ГОТЕЛЬ МОНТАНА ПОТРІБНА ДОПОМОГА БРЕТ

Я дав портьє на чай і перечитав телеграму. Вулицею наближався листоноша. Він мав пишні вуса й солдатську виправку. Листоноша ввійщов до готелю й незабаром вийшов. Майже відразу на терасу вискочив портьє.

— Вам ще одна телеграма, сер.

— Дякую, — сказав я.

Я розпечатав телеграму. Її переслали з Памплони:

КОЛИ МОЖЕШ ПРИЇЖДЖАЙ МАДРІД ГОТЕЛЬ МОНТАНА ПОТРІБНА ДОПОМОГА БРЕТ

Портьє не відходив. Видно, чекав, щоб я йому знову дав на чай.

— Коли йде поїзд до Мадріда?

— Один уже відійшов о дев'ятій ранку. Є ще поштовий об одинадцятій, а потім Південний експрес — о десятій вечора.

— Замовте мені квиток на експрес. Дати вам гроші зараз?

— Не обов'язково. Я впишу їх у рахунок.

— Будь ласка.

Отже, Сан-Себастьян іде собаці під хвіст. Я, власне, передчував, що станеться щось таке. Портьє все ще стояв на дверях.

— Принесіть-но мені, будь ласка, телеграфний бланк.

Він приніс бланк, я дістав з кишені авторучку й друкованими літерами написав:

МАДРІД ГОТЕЛЬ МОНТАНА ЛЕДІ ЕШЛІ

ПРИЇДУ ЗАВТРА ПІВДЕННИМ ЕКСПРЕСОМ ЦІЛУЮ ДЖЕЙК

Оце-то штука. Цирк! Відпустити дівчину з одним чоловіком. Потім допомогти їй утекти з другим. А тепер — їдь і забирай її назад. І пиши в телеграмі «цілую». Справжнісінький цирк. Я пішов снідати.

Тієї ночі, в Південному експресі, я майже не спав. Уранці я поснідав у вагоні-ресторані, а потім сидів і дивився на порослі соснами гори між Авілою й Ескоріалом. Я побачив за вікном палац Ескоріал, сірий, довгий і холодний у промінні сонця, і не відчув ніякого захвату. А потім понад спаленою сонцем рівниною почав виростати Мадрід — нагромадження білих споруд на вершині невисокої гори.

Мадрідський Північний вокзал — кінцева станція. Всі поїзди спиняються тут. Далі колії нема. Перед вокзалом чекали візники, таксі, готельні агенти. Все нагадувало провінційне місто. Я взяв таксі, й ми рушили вгору, спочатку парком, потім повз безлюдний палац і недобудовану церкву над урвищем, усе вище й вище, аж поки дісталися до нових, відкритих гарячому сонцю кварталів. Машина з'їхала рівною заасфальтованою вулицею до Пуерта-дель-Соль, перетнула заповнену транспортом площу й вибралася на Каррера-Сан-Херонімо. Полотняні дашки захищали від сонця вітрини крамниць. На сонячному