Твори в 4-х томах. Том 1 - Ернест Міллер Хемінгуей
— Тобі платити, — сказав Білл, — Майкле-Старий-Крутій.
— Даруй, — сказав Майкл. — Не можу.
— Тобто як?
— Грошей нема, — сказав Майкл. — Всі вийшли. Зосталося тільки двадцять франків. Ось, на.
Білл трохи перемінився на обличчі.
— Мені ледве вистачило розрахуватися з Монтойєю. Дякувати богові й за це.
— Випиши чек, я дам тобі за нього готівку, — сказав Білл.
— Красно дякую, але я не маю права виписувати чеки.
— З чого ж ти житимеш?
— Та дещо має надійти. Від матері, за півмісяця. У Сен-Жан є один готель, де мене пускають жити в кредит.
— Ти б вирішив, що робити з машиною, — сказав мені Білл. — Вона тобі ще потрібна?
— Можна б і обійтися. А втім, нехай чекає.
— А чого б нам не випити, — сказав Майкл.
— Правильно. Плачу я, — сказав Білл. — А у Брет є гроші? — обернувся він до Майкла.
— Навряд. Думаєте, я без неї зміг би розрахуватися з Монтойєю? Вона мені дала майже всю ту суму.
— То в неї зовсім немає грошей? — спитав я.
— Мабуть, немає. Зрештою, в неї ніколи не буває грошей. Вона одержує п'ятсот фунтів на рік, і триста п'ятдесят із них іде на проценти євреям.
— Сподіваюсь, вона не розраховується з ними особисто, — сказав Білл.
— Авжеж. До речі, вони не євреї. Просто ми їх так називаємо. Вони, здається, шотландці.
— Виходить, у неї з собою нічого немає? — спитав я.
— По-моєму, немає. Вона віддала все мені, коли прощалася.
— Що ж, — сказав Білл, — нам лишається тільки випити ще по одній.
— Оце правильно! — сказав Майкл. — Розмови про гроші ніколи нічого путнього не дають.
— І то правда, — сказав Білл-
Ми з Біллом зіграли, кому платити. Білл програв і заплатив. Ми вийшли й сіли в машину.
— Куди тебе везти, Майкле? — спитав Білл.
— Давайте просто покатаємося. Може, це піднесе мене в очах кредиторів. Просто покатаємося, га?
— Чудово. Я давно хотів оглянути узбережжя. Їдьмо до Андайя.
— На узбережжі в мене немає ніякого кредиту.
— То, може, буде, — сказав Білл.
Ми поїхали прибережним шосе. За вікном миготіли зелені живоплоти, білі вілли під червоними дахами, невеличкі гаї, а потім відкривалося море, дуже синє й під берегом хвилясте в цей час відпливу. Ми проминули Сен-Жан-де-Люз та кілька містечок на південь від нього. За горбами на обрії виросли гори, через які ми перевалили, їдучи з Памплони. Дорога вилася далі. Білл глянув на годинник. Нам час було назад. Він постукав по скляній перегородці й звелів водієві завертати. Водій подав машину заднім ходом на траву, щоб розвернутися. Позаду нас стояв ліс, а попереду був зелений схил і під ним море.
В Сен-Жан-де-Люзі ми зупинилися перед готелем, де Майкл збирався жити, і він вийшов з машини. Водій заніс його речі. Майкл стояв коло машини.
— До побачення, хлопці,— сказав Майкл. — Джейку, заплати за машину, а я надішлю тобі свою частку.
— Бувай, Майкле.
— Бувайте, хлопці. Дякую за все.
Ми потисли йому руку й помахали з машини. Він стояв на дорозі й дивився нам услід. До Байонни ми приїхали перед самим відходом поїзда. Носій приніс Біллові речі з камери схову. Я провів його до входу на перон.
— Бувай, друзяко, — сказав Білл.
— Бувай.
— Ми добре погуляли. Я давно так не гуляв.
— В Парижі затримаєшся?
— Ні. Сімнадцятого відпливаю. Бувай, друзяко!
— Бувай!
Він пішов до поїзда. Носій з речами йшов попереду. Я дивився, як відходить поїзд. Білл стояв коло вікна. Вікно минуло мене, потім поїзд минув, і лишилася порожня колія. Я вийшов з вокзалу й підійшов до машини.
— Скільки з нас? — спитав я у водія. Ми домовлялися, що до Байонни він довезе нас за сто п'ятдесят песет.
— Двісті песет.
— А скільки я мав би доплатити, якби по дорозі назад ви підкинули мене до Сан-Себастьяна?
— П'ятдесят песет.
— Не морочте мені голови.
— Тридцять п'ять песет.
— Ні, це задорого, — сказав я. — Відвезіть мене до готелю «Паньє-флері».
Біля готелю я заплатив шоферові й дав йому на чай. Машина була сіра від куряви. Чохлом вудки я черкнув по запорошених дверцятах. Тільки цей порох і зв'язував мене ще з Іспанією й фієстою. Водій дав газ, і машина помчала вулицею. Я дивився, як вона завертає на дорогу до Іспанії. Потім я ввійшов до готелю й найняв номер. Це був той самий номер, у якому я мешкав, коли ми втрьох — Білл, Кон і я — були в Байонні. Здавалося, що це було страшенно давно. Я вмився, одяг чисту сорочку й вийшов на вулицю.
В газетному кіоску я купив номер «Нью-Йорк геральд» і сів за столик кафе переглянути його. Було якось дивно усвідомлювати, що ти знов у Франції. Тут панувала тиша — провінційні тиша і спокій. Я пошкодував, що не поїхав з Біллом у Париж. Але в Парижі фієста тривала б. А я вже нафієстився донесхочу, треба відпочити. В Сан-Себастьяні буде тихо. Сезон там починається аж у серпні. Найму гарний номер у гарному готелі, читатиму й плаватиму. Пляж там чудовий. А понад пляжем, на бульварі,— дивовижної краси дерева, і скрізь дітлахи з няньками, принаймні до відкриття сезону. Вечорами в парку навпроти кафе «Марінас» гратиме оркестр. А я сидітиму на терасі й слухатиму.
— Як у вас тут готують? — спитав я офіціанта. Кафе було при ресторані.
— Добре. Дуже добре. Готують дуже добре.
— Гаразд.
Я ввійшов до ресторану й пообідав. Як на французькі звичаї, обід був занадто ситний, але після іспанської кухні страви здалися мені пісними. Брак товариства довелося надолужити пляшкою вина — «шато марго». Приємно було пити повільно, смакуючи вино, й приємно було пити самотою. Пляшка вина — добре товариство. Потім я випив кави. Офіціант порадив мені баскський лікер під назвою «Іссара». Він приніс пляшку й налив повну чарку. Він сказав, що «Іссару» роблять із піренейських квітів. Із справжніх піренейських квітів. Лікер кольором нагадував мастило для волосся, а запахом — італійський лікер «стрега». Я звелів офіціантові забрати геть піренейські квіти й принести «vieux marc». Цей marc був
